Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 1)
Джеймс Бонд. Книга 10. Шпигун, який мене кохав
Те, що ви зараз читаєте, я знайшов одного дня на своєму письмовому столі. Як ви побачите, це оповідь від першої особи молодої жінки, вочевидь, настільки ж красивої, наскільки й недосвідченої в мистецтві кохання.
Згідно з її оповіддю, вона вплуталася в історію — романтичну та водночас небезпечну - через того самого Джеймса Бонда, чиї приключки на ниві Секретної служби я час од часу описую. До рукопису була прикладена записка, підписана «Вів’єн Мішель», і це переконало мене: те, що написала вона, є чистою правдою і йде від самого серця. Мені було дуже цікаво поглянути на Джеймса Бонда під таким кутом, з іншого, так би мовити, кінця телескопа й, отримавши відповідний дозвіл на деякі незначні порушення Закону про державну таємницю, я з великим задоволенням беру участь у публікації цього рукопису.
Частина перша: Я
СПОЛОХАНА КИЦЬКА
Я втікала. Утікала подалі від Англії, від свого дитинства, від зими, від низки безладних дурнуватих любовних пригод, від нечисленних меблів та купи зношеного одягу, накопиченого під час мого лондонського життя; я втікала від сірості, задухи, снобізму, від клаустрофобії, що їх викликало у мене низьке небо, втікала від власної неспроможності вирватись уперед у тій щурячій гонці — хоч я й симпатичне щуреня і могла би ту гонку очолити. Насправді ж утікала від майже усього, тільки не від закону.
І втекла далеченько — з незначним перебільшенням, на інший кінець світу. Насправді я подолала шлях від Лондона до «Дрімі Пайнз Моторкорт», що за десять миль на захід від Лейк-Джордж[1] — знаменитого американського туристичного курорту в горах Адірондака, які розкинулися на величезному просторі північної частини штату Нью-Йорк, разом із скелями, озерами та сосновими лісами. Я вирушила у подорож першого вересня, а сьогодні — тринадцяте жовтня, п’ятниця. На момент від’їзду гуртик місцевих кленів на моїй вулиці був ще зеленим, принаймні настільки зеленим, наскільки зеленим може бути дерево в Лондоні у середині серпня. А тут незліченна армія могутніх сосен стрункими рядами марширувала на північ до канадського кордону, а дикі клени подекуди полум’яніли, немов розриви шрапнелі. Я й сама відчуваю метаморфози, зокрема моя шкіра вже змінилася кардинально: від блякло-жовтої — розпізнавальної риси мешканця Лондона, до рум’яної та сяючої здоров’ям, яка є у тих, хто живе на природі та рано лягає спати, а також виконує купу інших милих, але нудних робіт, з яких складалося моє життя в Квебеку ще до того, як я вирішила поїхати в Англію, щоби стати «справжньою леді». Що казати, квітучий, «кров-з-молоком», образ нині не в моді, тож я навіть облишила фарбувати губи та робити манікюр, але для мене це — наче линька для гадюки, немов повернення до справжнього єства, коли я була по-дитячому щаслива й задоволена собою щоразу, дивлячись у дзеркало (ось ще одна реалія — більше не кажу «люстерко») і не мала жодної потреби малювати інше обличчя замість власного. Я не вихваляюся, Мені треба було втекти від особи, якою я була протягом останніх п’яти років. Не так, щоб я була страшенно задоволена собою теперішньою, але ту, іншу, я ненавиділа та зневажала і дуже раділа, коли позбулася її, насамперед її обличчя.
Радіостанція WOKO (могли б вигадати й милозвучнішу назву!) в Олбані, столиці штату Нью-Йорк, яка діяла за приблизно п’ятдесят миль на південь від того місця, де я перебувала, сповістила, що зараз шоста година. У прогнозі погоди, що прозвучав опісля, попереджали про шторм із сильними поривами вітру, який насувається з півночі й має дістатися Олбані о восьмій вечора. Це означало, що варто очікувати неспокійну нічку. Мені було байдуже. Ураганом мене не налякаєш, і хоча найближча жива істота, наскільки мені відомо, мешкала миль за десять поганою польовою дорогою в напрямку на Лейк-Джордж, сама думка про те, що скоро почнуть гнутися сосни, битиме грім та спалахуватимуть блискавки, в той час, як я перебуваю під захистом чотирьох стін, заспокоювала й зігрівала.
А головне — я була сама! «Самотність — мій коханець, відлюдність — солодкий гріх»[2]. Де я це вичитала? Хто це написав? Такий вираз сповна описував мій стан душі у дитинстві й після, аж доки я не змусила себе «податись у вільне плавання» та «змішатися з натовпом», бути цяцінькою. Яка ж халепа вийшла з того «єднання зі світом»! Мене й досі тіпає. Життя купою — не для кожного. Художники, письменники, музиканти — люди самотні. Як і держслужбовці, а також, адмірали з генералами. А потім, справедливості заради, я віднесла до їхнього числа злочинців із божевільними. Одне слово, треба визнати: усі сильні особистості — самітники. І це ніяка не чеснота, навпаки, що завгодно, тільки не чеснота. Людина має ділитися думками, спілкуватися, якщо, звісно, бажає стати корисною для спільноти. А той факт, що я відчувала себе набагато щасливішою на самоті, свідчив лише про ущербність моєї невротичної особистості. Я повторювала це собі стільки разів за останні п’ять років, що того вечора лише знизала плечима та, обійнявши самотність усередині себе, пройшла через просторий хол до дверей і вийшла з дому, щоб помилуватися смерканням.
Ненавиджу сосни. Вони темні й нерухомо стоять. Під ними не сховаєшся, на них не залізеш. До того ж сосни брудні, вкриті якимось зовсім недеревним чорним брудом, та ще змішаним зі смолою — не відмиєшся. їхні зазублені контури виглядають ворожими, а стовбури туляться один до одного так щільно, що складається враження, немов ліс велетенських списів загороджує дорогу. Єдина приємність — це запах, і коли є можливість, я користуюсь есенцією зі соснових голок для ванн.
Проте тут, в Адірондаці, безкраїй горизонт із соснових дерев насправді наганяв нудьгу. Сосни вкривають кожен квадратний ярд землі в долинах та піднімаються на верхівки гір, і складається враження, ніби зубчастий килим простягається ген до горизонту — нескінченна панорама з безглуздих зелених пірамід, що чекають, аби їх порубали на сірники, вішаки для одягу та примірники «Нью-Йорк Таймc».
Акрів п’ять тих дурнуватих дерев прибрали, щоби збудувати мотель, і тут найліпше місце. До речі, нині термін «мотель» використовують не часто. Вважають, значно стильніше уживати термін «придорожній готель» чи «заміський будинок», бо мотелі давно асоціюються з проституцією, гангстерами та вбивствами через анонімність і брак повноцінного контролю в таких закладах. А місце, чи як прийнято в туристичній галузі, — локація, було просто пречудовим. Мотель стояв біля другорядної лісової дороги, що з’єднувала Лейк-Джордж із Гленз-Фоллс на півдні, набагато мальовничішої, ніж основна. На півдорозі вона оминає невеличке озеро, вдало назване Дрімі Вотерс[3], — традиційне місце для пікніків. На його південному боці побудували мотель із центральним офісом, що виходить до дороги, а за головною будівлею номери розташувалися напівколом. Загалом сорок номерів з кухнями, душем і туалетом, а з вікон відкривається вид на озеро. Будиночки та оздоблення — за останньою модою: поліровані соснові фасади зі симпатичними дерев’яними гостроверхими дахами, кондиціонером і телевізором, дитячий майданчик для ігор, басейн, вздовж озера поле для гольфу з м’ячами, що не тонули (п’ятдесят м’ячів за долар), усі діла. Харчування? Кафетерій у вестибюлі, а двічі на день із Лейк-Джорджа доставляли продукти й напої. І все це за десять доларів за одномісний номер, та шістнадцять — за двомісний.
Нічого дивного, що за капітальних витрат близько двохсот тисяч за сезон, який триває з першого липня до початку жовтня, при тому, що табличка «Вільних місць немає» красується тут тільки з чотирнадцятого липня до Дня Праці[4], власники мотелю ледве зводять кінці з кінцями. Принаймні так стверджували ті жахливі Фенсі, коли брали мене адміністратором за тридцять доларів на тиждень плюс пансіон. Добре, що хоч у душу не лізли! Чи співало в мене на серці? Та тут цілий небесний хор заспівав о шостій ранку, коли їхній хромований універсал нарешті зник за поворотом дороги на Гленз-Фоллс і далі до Трої, звідки ті монстри родом. Містер Фенсі наостанок облапав мене, а я не встигла ухилитися. Його рука спритною ящіркою пробігла моїм тілом, перш ніж я наступила на його ногу каблуком. Він забрав руку, а коли гримаса болю залишила його спотворене обличчя, прошепотів: «Гаразд, крихітко. Краще доглядай за хазяйством, допоки завтра опівдні не повернеться за ключами бос. Щасливих снів!» Потім він зобразив посмішку, смисл якої я не зрозуміла, і почимчикував до автівки, з котрої, сидячи на водійському сидінні, за ним спостерігала дружина. «Годі, Джеде, — сказала вона різко, — ввечері зможеш задовольнити свою похіть на Вест-стріт». Жінка встромила передачу і прокричала до мене: «Бувай, красуне! Пиши нам щодня». І, стерши з обличчя криву посмішку, я востаннє побачила у віконці її висохлий негарний профіль, перш ніж машина виїхала на дорогу. Тьфу! Ну і парочка. Просто з романів жахів... Дорогий щоденнику! Люди, гірших за яких я ніколи не бачила, нарешті поїхали. Віднині у своїх мандрах з подібними типами не зустрічатимуся!
Стоячи, дивилася на дорогу, якою щойно поїхало подружжя Фенсі, й міркувала. Потім повернулася подивитися на північ, аби з’ясувати, що там з погодою. День був чудовий, по-швейцарськи прозорий та чистий, порівняно теплий, як для середини жовтня, але зараз рвучкі хмарини високо у небі — чорні та підсвічені рожевими променями сонця, що сідало, почали накопичуватися на горизонті. Швидкі, метушливі пориви вітру швендяли поміж верхівок дерев, час од часу розгойдуючи єдиний ліхтар над покинутою бензоколонкою в кінці дороги біля озера. Один з довгих поривів — холодний та пронизливий — приніс із собою металеве поскрипування металевого ліхтаря, і мене затрусило від цього потойбічного дзеленчання. На озері, за останніми будиночками, почали битись об край берега дрібні хвилі, а сіро-металева поверхня води раптово укрилася кошачими подряпинами з білими гребінцями по краях. Проте між сердитими поривами повітря залишалося спокійним, і вартові дерева уздовж дороги та позаду мотелю зісунули свої ряди довкола вогнів яскраво освітленого будинку за моєю спиною.