Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 25)
Як можна бути такою дурепою? Навіщо драматизувати факт наявності голого чоловіка у своєму ліжку? Врешті-решт, він — професійний оперативний агент, який виконує свою роботу. Його навчили користуватися зброєю, щоб убивати людей. І що тут такого чарівного? Мужність, сила, цинічність стосовно жінок — ці якості обов’язкові у комплекті до його ремесла, за це йому платять. Він просто шпигун, шпигун, який мене кохав. Навіть не кохав, просто переспав зі мною. Чому це я маю робити з нього свого героя та присягати, що ніколи не забуду його? Мені раптом страшенно закортіло розбуркати Джеймса і запитати:
— Ти можеш бути милим? Можеш бути добрим?
Я повернулася на бік. Бонд спав, рівно дихаючи та поклавши голову на ліву руку, а праву засунув під подушку. За вікном яскраво світив місяць. Червонясте світло просочувалося крізь занавіски і змішувалося з чорними контурами тіла, додаючи сцені блискучого кармазинового тону. Я нахилилася над Джеймсом, вдихаючи чоловічий запах, і ледь вгамувала бажання торкнутися його, провести рукою по засмаглій спині до місця, де засмага різко поступається місцем білій шкірі під купальними трусами.
Я довго дивилася на нього, потім лягла. Ні, він був усе-таки саме таким, як я собі намалювала. Чоловіком, в якого можна закохатися.
Червоні занавіски в дальньому кінці кімнати заколихались. У напівсні я подумала: «Що коїться? Надворі вітер вгамувався, було тихо». Ліниво розплющила очі. Занавіски над нашим ліжком не рухалися. Напевне, від озера дув легкий вітерець. Та годі! Спи, давай.
І тут з різким шелестінням занавіски на протилежній стіні розсунулися на боки. Величезне, схоже на ріпу бліде обличчя, виблискуючи в місячному сяйві, зазирнуло в кімнату!
Я ніколи не знала, що волосся на голові насправді може стати дубом. Думала, що це літературне перебільшення, котре винайшли письменники. Але почула, як воно, випрямляючись над вухами, треться об подушку, й відчула дотик свіжого нічного повітря до шкіри голови! Хотіла закричати, але не змогла. «Я не могла поворушити ні рукою, ні ногою»... Я гадала, що такий опис — вигаданий. Але це було правдою. Я просто лежала, витріщивши очі, спостерігаючи, немов збоку, за своїми фізіологічними реакціями, навіть за тим, що мої очі були розплющені надто широко, аж до болю. Я не могла поворушити мізинцем. Була паралізована жахом — ще одна метафора з книжок — і лежала непорушно, немов дошка.
Обличчя за вікном посміхалося. Напевне, від фізичного зусилля зуби вищирилися, немов у звіра. Місячне світло блищало на зубах, очах та чолі безволосого черепа і нагадувало потворний дитячий малюнок.
Примарне обличчя повільно обвело поглядом кімнату, помітило біле ліжко та обриси голів на подушці. Обличчя зупинилось, а потім нестерпно повільно з-за голови висунулася рука, зблиснув метал. Рука незграбно вдарила по вікну і розбила скло.
Дзенькіт зняв заціпеніння, я закричала й замахала руками. Дарма. Дзенькіт розбитого скла, напевне, розбудив його раніше. Можливо, я навіть завадила прицілитися. Пролунав подвійний пістолетний постріл, у стіну над моєю головою ляпнула куля, скло ще раз дзенькнуло, ріпа зникла.
— З тобою все гаразд, Вів? — спитав він із тривогою в голосі.
Побачивши, що так, не став чекати на відповідь. Ліжко здійнялось, і раптом місячне сяйво висвітлило прямокутник дверей. Він біг так тихо, що я не почула ляпання ніг по бетону на стоянці для машин, але могла уявити, як він притискається до стіни, просуваючись до краю будинку. Просто лежала, охоплена страхом, — ще два літературних словечка, проте дуже точних, — витріщившись на гострі уламки скла у вікні, пригадуючи блискучу потворну голову, схожу на ріпу, яка могла належати лише привидові.
Джеймс Бонд повернувся. Не кажучи ні слова, він спершу дав мені склянку води. Банально, але так роблять батьки, коли їхній дитині приснився кошмар. Кімната відразу ж повернулася до звичних форм замість печери з чорно-червоними обрисами, яку населяють привиди з пістолетами. Потім Бонд узяв з ванної рушник, переставив під розбите вікно стілець, виліз на нього і запнув вікно.
Я звернула увагу, як напружуються та опадають м’язи його оголеного тіла, і раптом подумала, наскільки нісенітно людина виглядає без одягу, звісно, коли не кохається, а просто совається кімнатою, виконуючи домашню роботу. Подумала: щоби звикнути до такого, треба бути нудистом. А ще бути молодшою сорока років. Я сказала:
— Джеймсе, не надумай потовстішати.
Він закріпив рушник замість занавіски, зліз зі стільця й неуважно мовив:
— Не буду, ти права. Дебелість нікому не пасує.
Він акуратно приставив стілець до столу, де той був раніше, й узяв пістолет та поклав його на стіл. Перевірив. Підійшов до складеного купкою одягу, взяв нову обойму, замінив, підійшов до ліжка і засунув пістолет під подушку.
Тільки тепер я зрозуміла, чому він заснув у такій позі — правиця під подушкою. Думаю, Джеймс завжди так спить. Думаю, він живе життям пожежника — в постійному очікуванні виклику. Напевне, захопливо жити, коли небезпека — твоя робота.
Підійшовши, Бонд сів на краєчок ліжка. У присмерковому світлі його обличчя виглядало змарнілим, навіть засмученим, немов щось прикро вразило. Він спробував посміхнутись, але вийшла пародія на посмішку.
— Нас знову ледь не вбили. Вибач, Вів. Здається, я втрачаю форму. Якщо продовжуватиму так і далі, то потраплю у велику халепу. Пригадуєш, коли машина впала в озеро, як заднє вікно й частина даХу залишилися стирчати над водою? Вочевидь, там зосталося достатньо повітря. Я виявився останнім ідіотом, бо не довів справу до кінця. Тому Слагсі довелося лише розбити вікно і вибратися на берег. Він отримав кілька поранень, і рухатися йому було дуже важко. Але Слагсі таки дістався нашого котеджу. Ми мали стати трупами. До речі, вранці не заходь за будинок. Видовище не з приємних, — він поглянув на мене, шукаючи розради. — Що не кажи, а це моя вина. Вибач, Вів. Цього не мало статися.
Я вибралася з ліжка й охопила його за шию руками. Він не відповів на пестощі. Я притиснула його до себе і поцілувала.
— Не мели дурниць, Джеймсе. Якщо б не я, ти в цю халепу не вскочив би. І де б зараз була я, якби не ти! Стала б не тільки мертвою, а й добряче просмаженою. Це все через те, що ти мало спав. Ти змерз. Іди до мене, я тебе зігрію, — я підвелася і змусила його встати на ноги.
Він притягнув мене до себе, пройшовся руками по тілу і притиснув до себе. Так, непорушно, ми стояли довгенько, і я відчула, як у його тіло перетікає моє тепло. Потім він припідняв мене й ніжно поклав у ліжко. Взяв мене палко, майже грубо, і наприкінці хтось, хто був не мною, знову зойкнув, а потім ми лежали обік, його серце калатало об мої груди, і я раптом зрозуміла, що правицею вчепилася у його волосся.
Розтиснувши долоню, я торкнулася його руки. Спитала:
— Джеймсе, хто така бімбо?
— Навіщо тобі?
— Розкажу, коли поясниш.
Він сонно розсміявся:
— Так гангстерським жаргоном називають повій[65].
— Я так і подумала. Вони мене весь час називали таким словом. Це, мабуть, так і є.
— Ти не відповідаєш вимогам.
— Обіцяй, що не думатимеш про мене, як про бімбо.
— Обіцяю. Ти просто мила чіка. Я втюрився, мов теля.
— Що це означає?
— Означає, що я схиблений на одній дівчині. Гаразд, годі запитань. Давай спати, — він ніжно поцілував мене і повернувся на бік.
Я скрутилася калачиком, притиснулася до його спини та стегон.
— Чудова поза для сну — як ложки. На добраніч, Джеймсе!
— На добраніч, люба Вів!
ЗАРУБИНИ НА СЕРЦІ
То були останні слова, які я почула від нього. Коли вранці прокинулася, його вже не було. Тільки вм’ятина на ліжку і запах на подушці. Щоб упевнитись, я вискочила з ліжка і побігла подивитися, чи на місці сіра машина. Вона зникла.
День був чудовий — випала рясна роса, і на траві виднілася доріжка зі слідів, що вела до місця, де стояла автівка. Чорний дрозд пролетів над лужком, а звідкілясь із дерев пролунав траурний плач голубки.
Руїни мотелю були чорними й жахливими, а з руйновища адміністративної будівлі в тихому ранку просто до неба тягнувся примарний серпанок диму. Я повернулася до котеджу, прийняла душ і почала швидко пакувати речі в сідельні сумки. І раптом на туалетному столикові побачила листа. Сівши на ліжко, почала читати.
Листа було написано на фірмовому аркушикові мотелю, узятому з письмового столу. Почерк чіткий та рівний, рядки виведені чорнильною, а не кульковою ручкою.