Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 27)

Я спробувала зобразити зацікавленість та безтурботність, але в глибині душі напружилася.

— Чи не залишив вам командер Бонд якихось інструкцій або листа? Він розказав мені, що коли поїхав звідси сьогодні пранці о шостій, ви ще спали, і йому не хотілося вас будити. Звісно, він учинив правильно. Але... — капітан Стонор вивчав кінчик сигарети, — ваші покази, а також покази командера свідчать про те, що ви провели ніч в одному котеджі. Цілком природно, зважаючи на обставини. Я розумію, що після подій учорашньої ночі ви не бажали лишатися наодинці. Однак після такої бурхливої ночі ваша розлука виглядає дещо несподіваною. Сподіваюся, ви не посварилися? Він, часом, не... е-е... спробував скористатися, так би мовити, вашим становищем? Ви розумієте, про що я? — Усім своїм видом він показував, як незручно йому ставити таке запитання, але не зводив з мене очей.

Я густо почервоніла й різко відповіла:

— Ні в якому разі, капітане! Так, він залишив мені листа. Доволі відвертого. Я не згадала про нього, бо цей лист не додасть вам нової інформації, — розстебнула «блискавку» й засунула руку за пазуху, почервонівши ще густіше. Чорт забирай цього солдафона!

Він узяв листа, уважно його прочитав і повернув мені.

— Дуже люб’язний лист. І доволі... е-е... діловий. Я не зрозумів натяку про мило.

— О, це лише жарт про мило в мотелях, — коротко відповіла я. — Бонд сказав, що воно надто ароматизоване.

— Розумію... Звісно... Що ж, гаразд, міс Мішель, — його погляд пом’якшав. — Не заперечите, якщо скажу вам дещо особисте? По-батьківськи. Або навіть по-дідівськи, якби я одружився трохи раніше. — Він хмикнув.

— Не заперечую. Будь ласка, кажіть.

Капітан Стонор витягнув нову сигарету і запалив.

— Отже, міс Мішель, командер абсолютно правий. Ви насправді потрапили у свого роду погану автомобільну аварію, і, сподіваюся, кошмари вас мучити не будуть. Але тут є дещо інше. Вас негадано, на рівному місці, та ще силоміць втягнули у жорстоку кримінальну розбірку, в гангстерську війну, яка безупинно точиться весь час і про яку пишуть газети та знімають фільми. Ну, і як трапляється у кіно, коп рятує дівчину від насильників, — нахилившись уперед, він через стіл пильно подивився мені в очі. — Не зрозумійте мене неправильно, міс Мішель, і якщо я лізу не в свої справи, просто забудьте, що скажу вам. Але з вашого боку було б протиприродно не створити собі героя з копа, який вас урятував, створити образ, вартий поклоніння, а може, навіть образ ідеального чоловіка. — Капітан відкинувся на спинку і винувато посміхнувся.

— До чого я веду... Такі шалені обставини, які вам довелося витримати, залишають шрами. Це страшенне потрясіння для будь-якої нормальної людини, тим паче для такої юної дівчини. Я впевнений, — його погляд знову посуворішав, — у мене є підстави вважати, і це підтверджують мої офіцери, що вчорашньої ночі ви мали інтимні стосунки з командером Бондом. Боюся, що одна з найменш привабливих властивостей моєї професії — це вміння розпізнавати таке. — Капітан Стонор підняв руку. — Я не намагаюся пхатись у ваші особисті стосунки, це не моя справа, але цілком природно і майже неминуче, якщо ви втратили душевний спокій через такого статного молодого англійця, котрий урятував вам життя. — Симпатія його батьківської посмішки змінилась іронією. — Врешті-решт усе сталося саме так, як зображують у книгах та кінострічках, правда ж? То чому 6 такому не статися в реальному житті?

Я почала нетерпляче гомзатися, бажаючи скоріше завершити ці нотації і мати змогу поїхати.

— Уже закінчую. Міс Мішель, я знаю, що ви вважаєте мою поведінку нахабною, але відтоді, як я переступив поріг середнього віку на службі у поліції, мене почало цікавити те, що я називаю «післяпологовим періодом», що настає після таких випадків. Особливо, коли людина, яка залишилася живою, молода і її психіка може постраждати внаслідок випробувань, що випали на її долю. Отже, якщо дозволите, я хотів би поділитися з вами однією думкою, а тоді побажати вам усього найкращого та безпечної подорожі на цьому вашому божевільному маленькому моторолері.

Капітан Стонор продовжував дивитися на мене, але було видно, що розмислами він далеко. Я розуміла: те, що збирається мені сказати, йде від щирого серця. Це рідко трапляється при спілкуванні представників різних поколінь — дорослих і не дуже. Тому відкинула думки про те, щоб утекти, і налаштувалася слухати уважно.

— Підпільна війна, про яку я казав, точиться безупинно — чи це між поліцейськими та злочинцями, чи між шпигунами та контршпигунами. Це — зведення рахунків між двома натренованими арміями: одна воює на боці закону та цінностей, які країна вважає справедливими, інша — за протилежні цінності. — Капітан Стонор розмовляв, здавалося, сам із собою. Так, ніби переказував дещо дуже важливе для нього, може, якусь свою промову чи статтю в поліцейському журналі. — Але у вищих ешелонах цих сил, у середовищі найдосвідченіших професіоналів, є одна смертельно небезпечна якість, притаманна як ворогам, так і друзям... — На підкреслення важливості своїх слів він опустив стиснутий кулак на дерев’яну кришку столу, а в очах застигли відданість справі та праведний гнів. — Усі видатні гангстери, найкращі оперативники ФБР, шпигуни та контршпигуни вищого класу — всі вони холоднокровні, безсердечні, безжалісні та жорстокі вбивці, міс Мішель. Маю на увазі не лише «ворогів», а й «друзів». Вони мають бути такими, інакше не виживуть. Розумієте?

Очі капітана Стонора знову сфокусувались і дивилися на мене з дружньою прихильністю. Його промова зачіпала мої почуття, але, маю визнати, не серце.

— Я намагаюся донести до вас таке, міс Мішель. Я телефонував до Вашингтона і з’ясував дещо про командера Бонда. У нього вражаючий послужний список. Але вам слід триматися подалі від таких людей. Вони не для вас, і не важливо, яке їхнє ім’я — Джеймс Бонд чи Слагсі Морант. Ці та подібні до них люди мешкають у небезпечних джунглях світу, в який ви на кілька годин зазирнули і звідки вам пощастило вибратися. Тому хай у вас не буде солодких мрій про одного та кошмарів про іншого. Вони належать до зовсім іншої категорії, ніж ви. Вважайте їх інопланетянами, — капітан Стонор посміхнувся. — Чи голубками та яструбами, якщо дозволите порівняння. Ви мене зрозуміли? — Напевне, вираз мого обличчя не давав змоги зробити висновок, що я сприйняла його слова. Тож він різко сказав: — Гаразд, ходімо.

Капітан Стонор підвівся, я пішла слідом. Не знала, що сказати. Я пригадала свою першу реакцію, коли Джеймс Бонд постукав у двері мотелю: «О боже, ще один з них!» Але також пригадала його усмішку, поцілунки та обійми. Зараз я покірно пленталася за цим дорідним приємним чоловіком, який з найкращих намірів поділився зі мною думками, але мріяла лише про величезний сніданок та тривалий сон принаймні за сто миль від «Дрімі Пайнз Моторкорт».

Була дванадцята, коли я нарешті поїхала. Капітан Стонор попередив, що преса не дасть мені спокою, але він спробує якомога довше стримувати натиск журналістів. Я могла розказати все, що забажаю, про Джеймса Бонда, але не мала згадувати, чим він займається і де його можна знайти. Він був звичайною людиною, яка своєчасно появилася, зробила свою справу і поїхала далі.

Я запакувала сумки, і патрульний лейтенант Морроу прикріпив їх до «Веспи» й викотив її на дорогу. Поки ми йшли через ґанок, сказав:

— До самого Гленз-Фоллс пильнуйте за вибоїнами, міс. Деякі з них настільки глибокі, що, наближаючись, краще сигналити: на їхньому дні можуть виявитися водії таких самих маленьких машинок, як ваша.

Я розсміялася. Хлопець був молодим, охайним та веселим, але разом із тим рішучим та відчайдушним на вигляд. Може, мені слід мріяти про таких чоловіків?!

Я попрощалася з капітаном Стонором і подякувала. Потім, злякавшись, що виглядатиму безглуздо, натягнула захисний шолом, опустила зухвалі окуляри, оторочені хутром, осідлала моторолер і натиснула на педаль стартера. Дякуючи небесам, маленький двигун завівся одразу! Зараз я їм покажу! Заднє колесо все ще стояло на підпорці. Я клацнула муфтою і рвонула машину вперед. Колесо, що оберталося, схопило асфальт, здійнялася курява, полетіли дрібні камінці. Я стартувала, немов ракета, і, перемкнувши передачі, за десять секунд розігналась уже до сорока. Дорога виглядала рівною, отже, я дозволила собі обернутися й підняла руку в прощальному жесті. Поліцейські, які скупчилися перед задимленою адмінбудівлею, енергійно відповіли всі разом. А потім я помчала довгою прямою дорогою між рядами сосен, що стояли, немов вартові. Здавалося, сосни мають похмурий вигляд, немов шкодують, що відпускають мене цілою та неушкодженою.

Хіба неушкодженою? А що казав капітан про сердечні «шрами»? Я йому не повірила. Шрами заподіяного мені жаху вилікував, стер іноземець, який спав з пістолетом під подушкою, той секретний агент, відомий лише під кодовим номером.

Секретний агент? Мені начхати, хто він такий. Кодовий номер? Та я його вже забула. Одначе знала точно хто він і як повівся зі мною. Й усе, що між нами сталося, геть усе, до найменшої деталі, залишиться в моєму серці навіки.

The End