Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 26)
Я почула ревіння мотоциклів на дорозі. Коли вони зупинилися, пролунало коротке завивання сирени, що сповістило про їхнє прибуття. Засунувши лист за пазуху комбінезона, я застебнула «блискавку» й пішла на зустріч із слугами закону.
Це були два національні гвардійці — молоді й дуже приємні. Я майже забула, що такі люди взагалі існують. Вони відсалютували мені, немов королівській особі.
— Міс Вів’єн Мішель? — розмову почав старший лейтенант, а його помічник неголосно повідомив по радіо про прибуття на місце.
— Так.
— Я лейтенант Морроу. Ми чули, що учора вночі у вас стався неприємний інцидент, — він показав у бік згарища. — Здається, ми не помилились.
— О, це ще квіточки, — зневажливо відгукнулась я. — Там, в озері, — машина з трупом, а ще один труп лежить за котеджем № 3.
— Зрозуміло, міс, — він, здавалося, не схвалював мого легковажного ставлення. Повернувшись до помічника, мовив: — О’Доннеле, поглянь, що там.
— О’кей, лейте, — О’Доннел рушив через лужок.
— Добре, міс Мішель, давайте десь сядемо, — лейтенант нахилився і витягнув зі сідельної сумки акуратно загорнутий пакунок. — Привіз вам сніданок. Але це тільки кава та пончики. Підійде? — І простягнув мені пакунок.
Я обдарувала його усмішкою потужністю в одну свічу.
— Дуже люб’язно з вашого боку. Я помираю від голоду. Біля озера є столики. Можемо сісти там, звідки не видно втопленої машини, — я пішла попереду по траві, й ми сіли. Лейтенант зняв картуз, витягнув записник та олівець і зробив вигляд, що читає нотатки, даючи мені змогу з'їсти пончик.
Опісля підняв очі й уперше усміхнувся.
— Не переймайтеся, міс, я не буду вас допитувати. Для цього приїде капітан. Він має бути тут з хвилини на хвилину. Коли мені зателефонували і наказали вирушити на місце пригоди, то повідомили тільки голі факти. Але мене турбує те, що відтоді радіо не давало мені спокою. Довелося навіть зменшити швидкість, поки ми їхали по шосе № 9, щоб вислухати всі інструкції з управління. Цією справою зацікавилися не тільки в Олбані: вищі чини у Вашингтоні дихають нам у потилицю. Ніколи не вів стільки переговорів по радіо. А тепер, міс, поясніть, яким чином у цю справу втрутився Вашингтон за якихось дві години після того, як Гленз-Фоллс отримав перше повідомлення?
Я не втрималася від посмішки через його простосердя. Майже чула, як він дорогою кричить О’Доннелу: «Чорт забирай, не вистачало, щоб нам ще зателефонував Джек Кеннеді». Тож я сказала:
— Гаразд, розповім. Тут задіяний чоловік на ім’я Джеймс Бонд. Він врятував мене і застрелив тих двох гангстерів. Бонд є кимось на кшталт агента англійської секретної служби. Він їхав із Торонто до Вашингтона з рапортом про свої справи, але в його машині спустило колесо неподалік від нашого мотелю. Якби не це, я була би трупом. Думаю, він дуже впливова особа. Бонд висловив підозру, що містер Сангвінетті спробує утекти в Мексику чи ще кудись. Це майже все, що мені відомо про того агента. І ще те, що він є чудовою людиною.
Лейтенант поставився до моїх слів з розумінням.
— Гадаю, що це справді так, міс, якщо він витягнув вас із такої халепи. І в нього точно є зв’язки у ФБР, бо ті хлопці не часто втручаються у місцеві справи. Хіба що запросять особисто або справа набуває федерального значення... — здалеку долинуло тонке скавчання сирен. Лейтенант Морроу підвівся та одягнув кашкет. — Що ж, дякую, міс. Ви задовольнили мою цікавість. Далі цією справою буде займатися капітан. Не турбуйтеся, він хлопець приємний.
Підійшов О’Доннел.
— Якщо дозволите, міс... — лейтенант відвів його вбік, щоб вислухати доповідь, а я тим часом допила каву і почвалала слідом, думаючи про сірий «сандерберд», що зараз гнав на південь, та про засмаглі руки на його кермі.
Дорогою між сосен до мотелю наблизилася кавалькада — патрульний автомобіль, машина «швидкої допомоги», дві поліцейських машини й автомобіль техдопомоги, які рушили по траві в мій бік і далі до озера. У кожного, здавалося, були свої функції, і скоро всю територію вкрили метушливі постаті в оливково-зеленій формі.
Міцно збитий чолов’яга прямував до мене в супроводі молодшого офіцера, який виявився стенографістом. Він виглядав типовим детективом, як їх зображають у кіно — повільним, доброзичливим, цілеспрямованим. Простягнув мені руку:
— Міс Мішель? Я — капітан Стонор із Гленз-Фоллс. Давайте поговоримо десь у спокійній обстановці. Можемо у котеджі, можемо на вулиці.
— Я по горло сита цими котеджами. Поговоримо на вулиці, якщо ви не проти. Можемо за моїм обіднім столом. До речі, щиро дякую за вашу здогадливість. Я помирала з голоду.
— Не мені дякуйте, міс Мішель... — очі капітана холодно зблиснули, — а своєму англійському приятелю — командерові Бонду. Це він запропонував, — детектив зам’явся, — опріч усього іншого.
Отже, він ще й командер. Я не знала, що це за ранґ, але слово мені сподобалося. Зрозуміло, чому капітан злився — англієць із повноваженнями та, ще й зі зв'язками в ЦРУ та ФБР змусив усіх стати по стійці «струнко»! Ці відомства діють на звичайних поліцейських, як червона ганчірка на бика. Я вирішила поводитись якомога делікатніше.
Ми усілись, і він після рутинних поліцейських формальностей попросив мене розказати, що сталося.
На це пішло дві години. По ходу капітан Стонор ставив запитання, і час од часу до нього підходили люди та щось хрипло шепотіли на вухо. Наприкінці бесіди я повністю виснажилася. Нам принесли ще кави та сигарети для мене («Дякую, міс Мішель, на службі не палю»), і тоді ми нарешті трохи розслабились, а стенографіста відпустили. Капітан Стонор послав за лейтенантом Морроу і наказав йому сісти за рацію, щоб передати попередній рапорт до управління. А я спостерігала, як рештки чорного седана, який витягнули з води на берег, тягнули по траві до дороги. Відтак до машини підігнали «швидку», і я відвернулася, коли мокрий клунок обережно витягнули і поклали на траву. Хорор! Я відразу пригадала його холодні, з червоними іскорками очі й відчула на собі руки гангстера. Невже це справді було?
Тим часом капітан сказав:
— Усі копії надіслати до Олбані й Вашингтона, зрозуміло? — і знову сів напроти.
Він підкреслено ввічливо подивився на мене і запитав, чи не потребую чогось. Я вдячно подивилася на нього, відповіла, що мені нічого не треба, й запитала, як швидко, на його думку, я зможу поїхати. Капітан Стонор відповів не відразу. Натомість повільно підняв руку, зняв кашкета й поклав його на стіл. Жест примирення — так само робив і лейтенант — змусив мене внутрішньо посміхнутися. Потім поплескав себе по кишенях і витягнув пачку сигарет та запальничку. Запропонував мені, й сам теж запалив. Нарешті вперше усміхнувся неформально.
— У мене закінчується чергування, міс Мішель... — він зручніше відкинувся на спинку, схрестив ноги, поклавши ліву на праву, й обхопив її рукою, від чого відразу став схожим на порядного сім’янина на відпочинку. Глибоко затягнувшись, випустив хмаринку сизого диму. — Міс Мішель, ви можете їхати будь-якої миті, відповів капітан. — Ваш друг, командер Бонд, особливо наголосив, щоб ми завдали вам якомога менше клопоту. І я радий зробити послугу йому і вам. А ще, — він несподівано усміхнувся та з гумором додав: — На мій погляд, втручання Вашингтона у цю справу було зайвим. Ви поводилися дуже хоробро, несподівано опинившись у дуже поганій ситуації. І я б хотів, щоб мої діти повелися так, як ви. Цих бандитів розшукувала поліція. Я передам ваші прізвище, ім’я та іншу необхідну інформацію для отримання нагороди. А також повідомлю ваші дані страховій компанії, подяка якої, впевнений, буде щедрою. Ми висунули подружжю Фенсі попереднє звинувачення у злочинній змові з метою шахрайства, а містер Сангвінетті уже злиняв, як і припустив командер. Ми навели довідки у Трої і запустили протокол для його затримання. Проти Сангвінетті висунуть звинувачення у злочині, за який карають смертю, і якщо ми його схопимо, ви нам знадобитеся на суді як свідок. Штат оплатить вам проїзд, проживання та зворотний квиток, де б ви не перебували. А це, — капітан Стонор махнув рукою зі сигаретою, — звичайна поліцейська процедура, все триває своїм звичаєм. — Він підняв на мене блакитні гострі очі та примружився. — Але це ще не кінець справи... — посміхнувся. — Тепер, коли у мене чергування закінчилося, поговоримо, так би мовити, віч-на-віч.