Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 9)

Аж раптом зміст поштових відправлень різко змінився. Польща мобілізувалася для війни, і коли через його відомство ринув потік розпоряджень на постачання амуніції та посипалися дипломатичні депеші, Блофельд змінив тактику. Це був справжній скарб, який нічого йому не вартував, але безцінний для супротивника. Спочатку незграбно, але з кожним разом усе вправніше він почав копіювати телеграми, відбираючи (бо зміст був прихований шифром) лише ті, що з поміткою «Негайно» чи «Секретно». Потім він ретельно розробив у своїй голові фіктивну агентурну мережу, до якої увійшли справжні, але дрібні службовці з низки посольств та компаній, що постачали озброєння, тобто з тих, кому були адресовані повідомлення, — молодший клерк Британської амбасади, перекладач, котрий працював на французів, особисті секретарі (справжні) великих компаній. Їхні імена було нескладно роздобути зі списків дипломатичних представництв, телефонуючи до компаній з вимогою уточнити ім’я особистого секретаря голови. Він видавав себе за представника Червоного Хреста, мовляв, бажає обговорити питання благодійного внеску з головою компанії. І так далі...

Коли список було завершено, Блофельд охрестив свою мережу «Тартар» і таємно увійшов у контакт з німецьким військовим та передав тому кілька прикладів своєї роботи. Його швидко перенаправили до Четвертого підрозділу абверу[30], і далі справи пішли просто пречудово. Коли горщик почав варити, а гроші (він приймав платежі тільки в американських доларах) потекли (і потекли швидко — він виправдовувався, що йому треба платити багатьом аґентам), Блофельд почав думати про розширення бізнесу. Росіян він одразу відкинув; чехи? — радше «ні», ті гальмуватимуть платежі. Натомість зупинив свій вибір на американцях та шведах, і тоді гроші в прямому сенсі полилися на нього золотим дощем. Скоро він зрозумів (а Блофельд мав особливо гострий нюх на небезпеку), що так довго тривати не може — одного дня обов’язково станеться витік інформації, і найімовірніше — через взаємодію шведської та німецької секретних служб, котрі, як було відомо (через свою мережу він збирав і чутки), тісно співпрацюють на деяких територіях. Витік може статися через контррозвідувальні служби союзників, або через їхні криптографічні служби, або хтось із його фіктивних «агентів» помре чи буде переведений, а він, не знаючи цього, і далі використовуватиме його як джерело інформації. Як там не є, а на той момент він зібрав двісті тисяч доларів, що стало для нього додатковим стимулом змінити дислокацію. Війна підбиралася все ближче, настав час явити себе світові, принаймні безпечній його частині.

Блофельд блискуче вийшов із гри. По-перше, він сповільнив надання своїх послуг, мотивуючи це тим, що посилилися заходи безпеки з боку англійців та французів. А може, взагалі десь стався витік, — з докором пояснив він, дивлячись в очі своєму контактеру; один секретар різко змінив погляди, інший вимагає більше грошей. Опісля навідався до біржі та, купивши мовчання брокера за тисячу доларів, придбав на всі гроші обліґації «Шелл» на пред’явника в Амстердамі, а потім розпорядився покласти їх до кодової депозитної комірки у Дисконто-банку в Цюріху. Перед завершальним кроком, коли він мав розказати своїм контактерам про те, що спалився і що польський Другий відділ «сів на хвіст», Ставро навідався до рідної Ґдині, завітав до архіву церкви, де його хрестили, і, під приключкою, що, мовляв, він шукає вигаданого товариша, акуратно вирвав з регістру сторінку зі своїм ім’ям і датою народження. Залишалося тільки знайти паспортну крамничку, котрих удосталь водиться в будь-якому великому морському порту, та придбати канадський паспорт моряка, що він і зробив, віддавши дві тисячі доларів. Звідти найближчим судном вирушив до Швеції. Після нетривалого перебування в Стокгольмі, де зібрався з думками та прикинув, у якому напрямку розвиватимуться воєнні дії, вилетів до Туреччини за польським паспортом, перевів гроші зі Швейцарії до Оттоман-банку[31] і спокійно чекав, коли впаде Польща.

Коли це сталося, він звернувся за статусом біженця і, витративши небагато грошей, швидко отримав необхідні папери. В Туреччині й оселився. На «Радіо Анкара» його досвід став у пригоді, і там Ставро започаткував «Рахір» — іншу шпигунську мережу, створену за принципом «Тартар», тільки досконалішу. Блофельд вчинив мудро, дочекавшись перелому у війні, перш ніж пропонувати свої послуги, і тільки коли Роммеля[32] турнули з Африки, звернувся до союзників. Закінчення війни зустрів у сяйві слави й фінансового успіху, та ще з нагородами і почесними грамотами від британців, американців та французів, а тоді, з півмільйоном доларів у швейцарських банках та шведським паспортом на ім’я Сержа Онгстрема вирушив до Південної Америки відпочити, підживитися та розробити наступні кроки.

І ось тепер цей чоловік, який вибрав ім’я Ернста Блофельда — найбезпечніше, на його думку, для повернення — сидів у тихій кімнаті для засідань на бульварі Османа й неквапливо вдивлявся в обличчя кожного з двадцяти людей у пошуках того, хто посміє відвести погляд. Очі Блофельда нагадували два чорних бездонних колодязі, оточені, як у Муссоліні, дуже чистими білками. Їхній ляльковий від незвичної симетрії вигляд підкреслювали дуже довгі чорні вії, яким позаздрила би будь-яка модниця. Ці лялькові очі дивилися м’яко і зрідка виказували емоції, серйозніші за просту цікавість. Вони повідомляли про спокійну впевненість власника, а також про його схильність до аналізу об’єкта розгляду. Невинному очі пропонували чудовий затишний кокон, в якому той може перепочити в повній упевненості, що потрапив у надійні руки, а винуватого чи брехливого вони роздягали і робили прозорим — таким прозорим, як акваріум, крізь стінки якого Блофельд з відтінком легкої зацікавленості спостерігав за новою рибкою, вишукуючи крихітки правди серед туману омани. Погляд Блофельда був своєрідним мікроскопом, вікном у світ ґрандіозного розуму, фокус якого загострився до краю за тридцять років перебування у небезпеці й завдяки котрому він завжди випереджав на крок супротивника. Цей погляд випромінював непорушну внутрішню самовпевненість, ґрунтовану на історії успіху будь-якої справи, за котру він брався.

Під очима, якими він зараз повільно обдивлявся своїх колеґ, мішків не було. На широкому білому ввічливому обличчі під по-військовому короткою зачіскою чорнявого волосся взагалі не було будь-яких слідів розпусти, хвороби чи старіння. Лінія щелепи втратила притаманну молодості гостроту, але свідчила про рішучість та незалежність. Не відповідав обличчю з великим приплюснутим носом лише рот — притаманний, радше, філософові чи науковцю. Гордовитий і тонкий, як погано загоєна різана рана, з міцно стиснутими губами, здатними складатися лише у фальшиву, незграбну посмішку, що вказувало на тирана, презирливого та жорстокого, майже в шекспірівському розумінні. У Блофельда все було великим.

Тіло Блофельда, вагою двісті вісімдесят фунтів, яке в молодості, коли він займався важкою атлетикою, складалося з м’язів, за останні десять років розпливлося; він відростив здоровецьке черево, котре приховували об’ємні штани і майстерно пошитий двобортний піджак, бежевий, з оленячої замші. Довгі руки та ноги Блофельда, за необхідності спроможні на різкі випади, зараз лежали непорушно й розслаблено. Щодо решти, то він не палив і не вживав алкоголю, а також ніхто не чув, щоб він парувався з представником тієї чи іншої статі. Їв небагато. Взагалі, коли йшлося про вади чи фізичну слабкість, Блофельд становив загадку для стороннього спостерігача.

Двадцятеро чоловіків, які, розсівшись довкола довгого столу, терпляче чекали, коли Блофельд заговорить, становили дивну суміш різних національностей. Але усі мали риси, що їх об’єднували, — вони належали до однієї вікової групи — тридцять-сорок років, були підтягнутими та фізично міцними, а також майже всі мали вигляд хижаків — вовків або яструбів, котрі вистежують здобич. Усі, крім двох, які нагадували вчених. Одним був Котце — фізик зі Східної Німеччини, який утік на Захід п’ять років тому й обміняв свої секрети на скромну пенсію та притулок у Швейцарії, іншим — Маслов (він же Кандинський), експерт із електроніки з Польщі, який у 1956-му звільнився з посади голови дослідницького відділу компанії «Філіпс АГ» в Ейндховені та зник із поля зору. Решта вісімнадцять становили шість трійок (Блофельд із застережень щодо безпеки впровадив у організації комуністичну систему розподілу) з кожної країни шести найбільших світових злочинних угруповань та підривних організацій. Три сицилійці з вищого керівництва Уніоне Сичіліано — від мафії; три французи-корсиканці з Уньйон Корс[33] — подібного до мафії таємного товариства, яке підім’яло під себе майже всю організовану злочинність Франції; три колишніх співробітники СМЕРШу — радянської організації, створеної для знищення зрадників та ворогів держави і розпущеної за наказом Хрущова у 1958[34], а на його місці створено Окремий виконавчий відділ МВС[35]; три вищих співробітника Зондердінст[36] із ґестапо; три міцних югославських оперативники, які служили в таємній поліції маршала Тіто, і три турки з гірського району (турки, котрі живуть на рівнинах, ні на що не здатні) — колишні учасники мережі Блофельда «Рахір», які потім відповідали за функціонування «Кристалу» — важливої близькосхідної мережі з торгівлі героїном із базою в Бейруті. Ці вісімнадцять чоловіків — майстри конспірації — володіли усіма засобами таємного зв’язку та польової роботи, а головне, вміли тримати язик за зубами й мали ще одну спільну рису — бездоганне прикриття. Кожний мав паспорт з дійсними візами до основних країн світу і незаплямоване досьє в Інтерполі та поліції своєї країни. Один цей аспект — чистота перед законом після бурхливого злочинного життя — був найкращою характеристикою для членства в СПЕКТРі[37] — СПЕціальному Комітеті з Тероризму та Розвідки.