Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 31)

— Яку русалку?

— Ну, під нижнім краєм рятувального круга, там, де він торкається моря, Герой вишив малесеньку русалочку, яка однією рукою розчісує волосся, а іншою підкликає до себе. Думаю, що в ній він утілив мрії про свою наречену. Але для неї не знайшлося місця, та ще вона мала оголені груди, а містер Плеєр був ревним квакером, і такого неподобства допустити не міг. Але, однак, увічнив Героя.

— Яким чином?

— О, ті сигарети були вельми успішними, і все завдяки картинці. Народ вирішив, що з такою чудовою картинкою товар просто не може бути поганим, тож містер Плеєр заробив на ній неабияке багатство, і, гадаю, його нащадки теж заробили. А коли Герой постарів і відчував, що смерть близько, містер Плеєр замовив у найкращого художника копію картини з рятувальним кругом. Вона була такою самою, як ориґінал, тільки Героя він зобразив набагато старшим і пообіцяв, що ця картинка обов’язково буде на упаковці, тільки з іншого боку. Дивіться самі, — вона відігнула внутрішню вкладку, — бачите, який він старий із цього боку? А якщо придивитися, можна побачити, що прапори на вежах приспущені. Дуже мило з боку містера Плеєра попросити художника це намалювати — виходить, що кораблі, на яких служив Герой, сумують за ним. Містер Плеєр із синами приїхали до Героя, який був уже майже в труні, показати цю картину. Думаю, Герою сподобалося.

— Я в цьому впевнений. Містер Плеєр був, напевне, дуже чутливою людиною.

Дівчина потроху поверталася з надуманого світу, голос змінився, ставши твердішим:

— Дякую, що вислухали мою історію. Я розумію, що це не більше ніж казка, але чого тільки не навидумуєш у дитинстві. Дівчатка завжди щось тримають під подушкою, допоки не виростуть — ганчіркову ляльку чи іншу маленьку іграшку. Хлопці здебільшого такі ж самі. Мій брат тримав при собі маленький металевий амулет, який йому подарувала нянька, аж до дев’ятнадцяти років. А коли загубив — засмутився ледь не до сліз. І це при тому, що він тоді був уже льотчиком, воював. Стверджував, що той амулет дарував йому удачу, — Доміно знизала плечима, а тоді зі сарказмом додала: — Даремно переймався — йому й без талісмана щастя усміхнулося. Він набагато старший за мене, але я його обожнювала. Втім, і зараз обожнюю. Дівчатам завжди подобаються погані хлопці, особливо якщо це їхні брати. Він настільки дозрів, що міг би подбати і про мене. Але не подбав. Сказав, що в житті кожний відповідає тільки за себе. Мовляв, наш дід був відомим у Доломітах браконьєром та контрабандистом, а його надгробок — найкрасивіший із родини Петаччі в усьому Больцано. Брат заприсягнувся, що переплюне діда, навіть якщо йому доведеться займатися тим самим.

Сигарета в руці Бонда здригнулася. Він зробив зусилля, щоб не виказати хвилювання. Глибоко затягнувся і випустив стовп сизого диму.

— Значить, ваше справжнє прізвище — Петаччі?

— Саме так. Віталі — моє сценічне ім’я, воно краще звучить. А справжнього прізвища ніхто не знає. Я й сама його майже забула. Стала Віталі, коли повернулася з Англії. Бажала змінити життя.

— А що сталося з вашим братом? Як, до речі, його звати?

— Джузеппе. Людина він непутяща, зате чудовий льотчик. Останнього разу, коли ми з ним спілкувалися, він якраз отримав якусь поважну роботу в Парижі. Може, хоч це змусить його вгамуватись. Я молюся за нього щодня. Він — уся моя рідня, і люблю його таким, який він є. Розумієте?

Бонд загасив сигарету в попільниці, покликав офіціанта, щоб розрахуватись, і мовив:

— Звісно, розумію.

РУКАВИЧКА КИНУТА

Темні хвилі під поліцейським причалом облизували іржаві опори, місяць у третій чверті відкидав на воду ґратчасті тіні. Констебль Сантос — величезний чорношкірий тільки у плавках, з грудними м’язами завбільшки як супова тарілка — завдав на плечі Джеймса циліндр акваланга і закріпив ремені так, щоб не перетиснути шлейки підводного лічильника Гейгера. Бонд затиснув губами ґумовий мундштук, відрегульовуючи подання кисню. Потім перекрив клапан і витягнув мундштук. Пронизливі звуки музики з нічного клубу «Джанкану»[115]весело розносилися над водою — немов величезний павук витанцьовував на ксилофоні.

— Яка підводна живність плаває тут уночі? Великі риби є?

Сантос посміхнувся.

— Звичайна риба, що запливає в бухту, сер. Може, баракуда чи акула. Але ці тварюки тут ліниві — жеруть усілякий непотріб зі стоку. Вони вас не зачеплять, сер, якщо не зачують крові. На дні — плазуни різні: лобстери, краби, може, парочка восьминогів. Дно тут усе у водоростях, сміття з кораблів, пляшки, таке... Одним словом, звалище, сер. Але вода прозора, і з таким місяцем усе з вами буде хокей. Та й «Диско» світиться. Вважаю, хвилин за п’ятнадцять допливете. Смішно — я за яхтою биту годину пильнував — жодної душі ні на палубі, ні в рубці. Про бульбочки не хвилюйтеся — за такого бризу їх ніхто не помітить. Я міг би дати вам ребризер[116], але я ту штукенцію не поважаю. Він небезпечний.

— Гаразд, я пішов. Побачимося за пів години, — Бонд торкнувся ножа на поясі, поправив ремені на грудях і вставив у рот мундштук. Повернувшись, захляпав ластами по мулистому піску до води. Там нахилився, промив маску — щоби скло не запітніло, й надів на обличчя. Рушив далі, пристосовуючись дихати ротом. У кінці причалу вода дійшла до підборіддя. Він тихенько опустився під воду та, відштовхнувшись від дна, поплив, перебираючи ластами; руки — вздовж тіла.

Дно різко знижувалось, і Бонд стежив за рельєфом, допоки на глибині сорока футів не опинився за кілька дюймів од дна. Поглянув на великі люмінесцентні цифри — 12:10 — й у вільному ритмі поплив далі.

Бліде світло місяця пробивалося крізь дрібні брижі на поверхні, висвітлюючи мотлох: старі покришки, консервні бляшанки, пляшки, що відкидали нечіткі тіні. Маленький восьминіг, відчувши рух води, моментально змінив свій колір із темно-брунатного на блідо-сірий і прослизнув ув отвір старої каністри, яку зробив своєю домівкою. Драглеподібні поліпи, що ночами виростали, наче морські квіти на піску, ховались у щілини, коли на них падала чорна тінь Бонда. Інші маленькі морські істоти сердито пихкали вулканчиками з мулистого дна, зачувши незнайомий рух, а полохливі краби-пустельники зникали у власних мушлях. Він немов летів над поверхнею Місяця, на якій дивовижні істоти займалися своїми побутовими справами. Бонд роздивлявся навкруги, як підводний натураліст, намагаючись нічого не пропустити. Найпростіший спосіб зберегти під водою спокій і відволіктися від уявних морських монстрів, що ховаються у зловісних тінях — це зосередити увагу на реальних морських мешканцях.

Ритмічні рухи стали машинальними, і поки Джеймс дотримувався вивіреного курсу, маючи Місяць біля правого плеча, то думав про Доміно. Отже, вона — сестра пілота, який, імовірно, викрав літак. Можливо, навіть Ларго — якщо той задіяний у цій операції — не знав про їхній родинний зв’язок. Що це — випадковий збіг? А що ще? Її історія виглядає цілком правдоподібно, але цей факт доцільно віднести також до невеличкої купки напівдоказів. Як і реакцію Ларго на слово «спектр». Може, це такий італійський забобон, а може, й ні. У Бонда зростало відчуття, що всі ці дрібниці є лише верхівкою айсберга — невеличкий пагорбок на поверхні, а під водою — величезна брила. Може, варто доповісти? Чи краще зачекати? Мозок Бонда аж закипав од вагань. Як слід викласти ці факти? Як передати власні сумніви? Яку частку інформації викласти, а про що не слід згадувати?

Надчутлива антена, якою служить наше тіло, з інстинктами, розвинутими за мільйони років еволюції, раптово прокидається, тільки-но виникає загроза життю. Хоча подумки Бонд зосередився на матеріях, далеких від безпосереднього завдання, його органи почуттів підсвідомо сканували середовище, й одного моменту просигналили: «Увага, небезпека!»

Джеймс напружився, рука рефлекторно потягнулася до ножа, а голова повернулася направо — саме туди, куди підказувало чуття.

Величезна баракуда — від двадцяти фунтів і більше — найнебезпечніший морський хижак. Її струнке стрілоподібне тіло є смертоносною зброєю: жахливі щелепи розтуляються, мов у гримучої змії, на неймовірні дев’яносто градусів, а блакитно-сталевий корпус за допомогою хвостових пливців дає їй змогу зайняти п’яте місце серед найшвидших морських тварин. Саме така рибина зараз рухалася паралельно Бонду, ярдів за десять від нього, якраз на межі видимості, на тлі сірого туману, і виказувала усі прикмети небезпеки. Вона випливла на полювання — золоте з чорним тигрове око пильно та холодно спостерігало за просуванням Джеймса, витягнуте рило на дюйм привідкрилося, показуючи у місячному світлі низку найгостріших в океані іклів, тих іклів, якими баракуда не кусає жертву, а видирає з неї плоть шматками, глитає і хапає наступний шматок...

У Бонда занудило всередині від страху, а все тіло вкрилося мурашками. Він скосив око на годинник — до яхти ще хвилини три.

Зробивши різкий поворот, з ножем у витягнутій руці, він пішов на рибину. Баракуда ліниво махнула хвостом і відпливла убік, а коли Бонд поновив свій курс, глузливо рушила слідом, на ходу оцінюючи жертву та приміряючись, куди вчепитись — у плече, сідницю чи ногу.

Бонд напружив пам’ять, пригадуючи, що знає про цю хижу рибу. По-перше, йому в жодному разі не можна панікувати, треба залишатися спокійним. Риби відчувають страх не гірше за собак чи коней. Треба вибрати стриману модель поведінки і діяти згідно з нею. Не можна видавати сум’яття або робити щось непослідовно. Безглузда та метушлива поведінка у морі може означати, що ймовірна жертва запанікувала, а значить, є вразливою. Отже, необхідно тримати ритм. Риба, що тріпоче, є здобиччю. На краба чи мушлю, перекинутих хвилею, відразу знайдеться сотня охочих. Риба, яка пливе боком, — мертва риба. Бонд розмірено працював ластами — пливти, не зупиняючись, — запорука невразливості.