Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 30)

Вона посміхнулася.

— Звісно, яка жінка відмовиться? Розказуйте, тільки не забрешіться, інакше не слухатиму.

— Ви — молода дівчина, молодша, ніж та досвідчена, за яку себе видаєте, й одягаєтеся відповідно. Думаю, ви росли в достатку, так би мовити, як сир у маслі купалися, аж раптом миску з маслом прибрали, і ви опинилися на вулиці. Тут не розгубились, а зібрали волю в кулак і почали дряпатися в бік миски, до якої звикли. Думаю, ви не гребували нічим, довелося. Бо ви — жінка і користувалися жіночою зброєю, причому доволі вправно. Ваше тіло — чудовий актив, за допомогою якого ви отримували бажане, відкинувши убік почуття. Однак не думаю, що ви відкинули їх далеко, і вони точно не атрофувалися. Відчуття втратили свій голос, бо ви до них не прислухалися. Не дозволили собі розкіш прислухатись — інакше як дістатися своєї мети? Тепер у вас є все, — Бонд торкнувся її руки на банкетці, — однак це вас більше не втішає. — Він розсміявся. — Але що це я все про серйозне... Додам кілька дрібниць. Звісно, вам вони відомі, але просто для протоколу скажу: ви красива, сексуальна, приваблива, незалежна, норовлива, запальна і трохи жорстока.

Доміно пильно подивилася на Бонда.

— Нічого особливо проникливого я не почула. Більшість фактів ви дізналися від мене. Ну, і трохи знання характеру італійок. Ось тільки з чого ви взяли, що я жорстока?

— Якби я грав і опинився у такій халепі, як Ларго, а супутниця, котра сидить поруч, — моя жінка — усе бачить, але пальцем не поворушить, щоби втішити, вона вчиняє жорстоко. Прикро програвати на очах у жінки.

Вона запально відказала:

— Я втомилася спостерігати, як він увесь час показує понти. Я бажала вам виграшу і прикидатися не збиралася. Ви не згадали єдину мою чесноту — щирість. Якщо кохати — то до останку, якщо ненавидіти — то до сьомого коліна. Нині у нас з Еміліо щось середнє. Колись ми були коханцями, а тепер — гарні друзі, які добре розуміють один одного, і коли я назвала його своїм опікуном, то сказала майже правду. Так, я його утриманка і живу, як птах у золотій клітці. Тут мене тримає лише їжа, і мене справді обтяжують наші стосунки, — вона з викликом подивилася Бонду в очі. — Еміліо обходиться зі мною жорстоко... але водночас і людяно. Можна купити оболонку — тіло, але не те, що міститься всередині, те, що називають серцем та душею. Еміліо це відомо, він жінок не кохає, а використовує. У нього їх було тисячі. Він реаліст і розуміє природу наших стосунків. Але мені дедалі важче виконувати умови моєї частини угоди — співати, так би мовити, за питво та їжу...

Доміно осіклась, а по хвилі додала:

— Налийте мені ще трохи шампанського, а то від цих дурних розмов у роті пересохло. І купіть для мене пачку «Плеєрс»[110], — вона розсміялася. — Будь ласка, як кажуть у рекламі. Мені набридло дихати димом, я скучила за справжнім Героєм.

Бонд, замовляючи сигарети дівчині, перепитав:

— За ким ви скучили?

Дівчина вмить разюче змінилася — гіркота звітрилася, разом із маленькими зморшками довкола рота. Вона пом’якшала, голос пожвавішав:

— О, ви нічого не знаєте. Він — моя справжня любов! Чоловік із мрій. Я кажу про морячка на пачці. Ви, звісно, не придивлялися до нього, як робила це я, — Доміно присунулася ближче до Бонда, щоби той розгледів. — Вам важко зрозуміти романтизм цієї чудової картинки — справжнього шедевра світового мистецтва[111]. З цим чоловіком я вперше у своєму житті согрішила. Я носила його зі собою на прогулянки, ховала у спальні й витрачала на нього майже усі кишенькові гроші. А він на знак вдячності відкрив мені цілий світ за межами Челтнемського коледжу для дівчат. Без перебільшення, випестував мене, навчив не церемонитися з хлопцями мого віку, складав мені компанію, коли було самотньо або страшно. Він підбадьорював, захищав. Ви коли-небудь замислювались, яка романтична історія криється за цією, на перший погляд, невибагливою картинкою? Тут же цілий світ! Ось, послухайте... — Вона стиснула руку Бонда. — Це історія про Героя, про що свідчить назва на його безкозирці. В юності він служив юнґою, «пороховою мавпою»[112], чи як це там називається, на вітрильному судні, котре зображене за його правим вухом. Попервах доводилося туго — личинки в бісквітах, швайки, морські вузли та інша чорна робота; його ганяли на верхівки башт, туди, де майорять прапори, але він тримався стійко. Згодом почав відрощувати вуса. Він був рудий, та ще й красень. — Дівчина хихикнула. — Напевне, йому доводилося відстоювати серед гамаків свою гордість, чи як вона зветься у чоловіків. Але, як видно з його обличчя, — бачите ось цю зморшку між брів — та гордовитої постави, він усе витримав з честю. — Доміно зробила паузу і допила шампанське. Ямочки на її щоках поглибшали. — Розказувати далі? Вам не скучно слухати про мого Героя?

— Я ревную. Продовжуйте.

— Він об’їздив увесь світ, побував у Індії, Китаї, Японії, Америці. У нього було багато дівчат, він часто бився — на кулаках чи ножах. Але й про дім не забував — звідусіль писав листи матусі та сестрі, яка вийшла заміж й оселилася в Дуврі. Вони бажали, щоб він скоріше повернувся додому, знайшов собі гарну дівчину й одружився. Але Герой не поспішав, він мріяв про чарівну дівчину, яка дуже нагадувала мене. А потім, — вона розсміялася, — потім з’явилися пароплави, і його перевели служити на броненосець — ось цей корабель праворуч. На той момент він дослужився до боцмана, посоліднішав, облишив битися, почав відкладати гроші. Відростив чудову борідку, щоб виглядати старшим та поважнішим. А одного разу засів за шиття і почав кольоровими нитками вишивати свій портрет. Бачите, як гарно у нього вийшло: вітрильник та броненосець, кораблі, на яких він служив, у рятувальному крузі на кшталт рамки.

Завершивши цю роботу, вирішив піти з флоту — не лежала його душа до пароплавів. Ось так, у розквіті сил. Але спочатку він усе-таки закінчив картину — обвів золотою ниткою канат довкола рятувального круга. Й одного чудового вечора, коли сонце сідало, повернувся до рідного дому. Після життя на флоті, сповненого пригод, цей захід сонця здався йому таким сумним, красивим та романтичним, що мій Герой вирішив закарбувати його на іншій картині. Тож на свої заощадження купив у Бристолі паб і щоранку перед його відкриттям працював над нею, поки не закінчив. Ось тут можна побачити маленький вітрильник, який доставив його із Суеца додому — з парусиновим мішком, повним шовків, мушель та сувенірів з дерева. А цей Нідлський маяк[113] вказав йому шлях додому того чудового тихого вечора. До речі, — вона насупилася, — маю зазначити, що мені не подобається його капелюх, та й варто було додати Н.М.S.[114] перед назвою судна, але тоді напис вийшов би кривобоким, і навряд чи туди вмістилося б слово «Герой». Визнайте, що в цілому це страшенно романтична картинка. Я вирізала її з моєї першої пачки сигарет, коли вперше палила в туалеті й мене знудило, але носила її з собою, поки картинка не потерлася. Тоді я вирізала нову. Не розлучалася з цією пачкою, допоки справи стали зовсім кепськими і мені довелося повернутися в Італію. Там я не могла дозволити собі купувати «Плеєрс» — в Італії вони страшенно дорогі, тому перейшла на дешевші — «Націоналес».

Бонд вирішив їй підіграти і запитав:

— А як сталося, що картини Героя потрапили на пачку?

— Бачите, одного разу до пабу Героя завітав чоловік у циліндрі та довгополому пальті з двома маленькими хлопчиками. Ось цей, — Доміно повернула пачку боком, де було написано «Джон Плеєр та Сини». — Тут зазначено, що бізнесом тепер керують їхні нащадки. А тоді «роллс-ройс» Плеєра, один з перших автомобілів в Англії, зламався саме перед пабом Героя. Цей джентльмен у циліндрі, звісно, не пив — люди такого роду алкоголь не вживають, як й інші поважні торговці поблизу Бристоля — тож він попросив імбирного пива, хліба й сиру, поки його шофер лагодив автівку. Наш Герой приніс замовлення, містер Джон Плеєр із хлопчиками сіли за стіл і милувалися чудовими тканими картинами на стіні пабу. Містер Плеєр, який займався курильним та нюхальним тютюном, розумів, що за сигаретами, які недавно винайшли, велике майбутнє і бажав розширити бізнес, але не знав, з якого боку підступити — він не мав ані назви, ані картинки на пачку. Аж раптом йому спала чудова ідея.

Повернувшись на фабрику, він одразу ж викликав до себе управителя й наказав йому поїхати до того пабу, зустрітися з Героєм і запропонувати сто фунтів за дозвіл розмістити на пачці обидві його картини. Герой не відмовився, бо для одруження йому бракувало якраз ста фунтів, — Доміно перевела дихання, думками ж вона залишалася далеко звідси. — До речі, дівчина була гарненькою, не більше тридцяти та вправно куховарила. Її струнке тіло зігрівало його в ліжку, допоки, багато років по тому, він, урешті-решт, не помер. Вона народила йому двох дітей — хлопчика та дівчинку. Хлопчик згодом пішов на флот, як батько.

Щодо містера Плеєра, то спочатку він хотів розмістити фото Героя в рятувальному крузі на одному боці пачки, а світлину чудового вечірнього заходу сонця — на іншому. Але управитель зауважив, що тоді не залишиться місця на це, — вона перекинула пачку, — «Міцні. Ароматні. Тютюн матроського нарізання» та дивовижну торгову марку з ляльковим будиночком, що омивається шоколадною помадкою з написом «Ноттінґемський замок». І тоді містер Плеєр сказав: «Накладемо малюнки один на одний». Так вони й зробили, і, маю зазначити, у них вийшло прегарно, хіба ні? Хоча, думаю, Герою не сподобалося, що вони затулили русалку.