Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 23)

Після підігрітого туристичного сніданку на балконі з видом на чудовий пляж Джеймс вирушив до резиденції губернатора, де о дев’ятій зустрівся з комісаром поліції, начальником імміґраційної та митної служби, а також із помічником губернатора. Усе відбулося саме так, як він і гадав. Лондонські повноваження «нагально» та «цілком таємно» справили тільки поверхове враження, і йому пообіцяли всебічну підтримку для виконання місії, проте всю справу розглядали як сміховинне непорозуміння, що трохи перешкоджало розміреному напівсонному життю маленької колонії і загрожувало комфортному та безхмарному перебуванню туристів на острові.

Помічник губернатора Роддік — обережний чолов’яга тридцяти з гаком років із рудими вусами, виблискуючи скельцями пенсне, прояснив ситуацію:

— На наш погляд, командере Бонд, а ми обдумали таку можливість з усіх... е-е... кутів, як говорять наші американські друзі, немислимо приховати в нашій колонії такий величезний літак. Єдина посадкова смуга, спроможна прийняти чотиримоторний літак, є — я не помиляюся, Харлінгу? — лише у Нассау. Якщо ж ідеться про посадку на воду, ми опитали відповідні служби найбільших островів й отримали неґативні відповіді. Радар метрологічної станції...

— На цьому радарі працює нічна зміна? — перебив Бонд. — У мене склалося враження, що аеропорт завантажений тільки вдень, а вночі трафіку майже нема. Чи є ймовірність, що нічної пори за радаром не так пильно стежать?

Комісар поліції — приємний, військового вигляду чоловік за сорок з такими начищеними ґудзиками та реґаліями, які бувають лише у тих, кому нічим зайнятись у вільний час або хто має багато денщиків — помірковано зауважив:

— Гадаю, командер має слушність, сер. Начальник аеропорту неодноразово визнавав, що коли нема рейсів, персонал розпускають. Штат у нас недоукомплектований, більшість працівників — місцеві. Усі, звісно, кваліфіковані, хоча до стандартів лондонського аеропорту і не дотягують. А радар метеорологічної станції — єдиний пристрій, що ловить низький горизонт — використовують головним чином для стеженням за кораблями.

— Цілком правильно! — помічник губернатора не мав бажання обговорювати технічні характеристики радарів чи кваліфікацію робочої сили. — Можу тільки погодитися з вами. Без сумніву, командер Бонд проведе власне дослідження. А поки що у нас є запит від держсекретаря, — він урочисто проказав титул, — стосовно підозрілих відвідувачів острова за останній час. А ваша думка, містере Пітман?

Начальник імміґраційної та митної служби — виплеканий мешканець Нассау з бігаючими карими очима та улесливими манерами — доброзичливо посміхнувся:

— Нічого підозрілого, сер. Звичайний потік туристів та бізнесменів, а також місцевих. Ви попросили мене прозвітувати за останні два тижні. — Він торкнувся портфеля, що лежав у нього на колінах. — У мене тут усі імміґраційні анкети, сер. Якщо командер Бонд бажає, ми зможемо разом їх переглянути. — Він зиркнув у бік Джеймса й відвів очі. — У великих готелях є свої детективи. Якщо треба, від них можна отримати інформацію щодо конкретних осіб. Паспорти перевірили як звичайно — відхилень не виявлено, нема жодної людини, яка перебувала б у нашому розшукові.

— Дозвольте запитати... — втрутився Бонд.

— Звісно, — з ентузіазмом закивав головою помічник губернатора. — Запитуйте, ми тут зібралися, щоб вам допомогти.

— Мене цікавить група людей чисельністю від десяти осіб, європейців, які, ймовірно, тримаються разом. Можливо, їх більше — двадцять чи тридцять. Прибули сюди літаком або на кораблі. Може, перебувають тут уже кілька місяців або навпаки — кілька днів. Я розумію, що Нассау — популярне місце для зборів продавців, туристичних аґенцій, релігійних груп та хтозна-кого. Найімовірніше, вони знімають номери поруч і влаштовують свої зібрання протягом тижня. Чи є щось подібне на даний момент?

— Містере Пітман?

— Звісно, у нас багато організацій проводять збори, що дуже вітає управління з туризму, — начальник імміґраційної служби по-змовницьки посміхнувся, немов щойно розкрив страшенну таємницю. — Але за останні два тижні у нас проводили зібрання лише Група морального роззброєння[88] в готелі «Смарагдова хвиля» та «Чудові бісквіти» у «Роял Багаміен». Усі вони роз’їхалися. Нічого незвичайного в тих зібраннях ми не побачили, усе відбулося доволі респектабельно.

— Саме це і маю на увазі, містере Пітман. Люди, яких розшукую і які здатні організувати викрадення літака, докладуть багато зусиль, щоб мати респектабельний вигляд і поводитися відповідно. Ми не шукаємо тут банду волоцюг, а вважаємо, що це — люди впливові. Отже, скажіть: не помічали ви на острові дещо подібне?

— Ну-у, — обличчя начальника імміґраційної служби розпливлось у широкій посмішці, — хіба що чергові шукачі скарбів.

Помічник губернатора видав короткий презирливий смішок.

— Годі, містере Пітман, ми справді не збираємося приплітати сюди усіх шукачів пригод, інакше зайдемо в глухий кут. Не думаю, що командеру варто забивати голову купкою багатих гульвіс.

— Погоджуюся, сер, — нерішуче відгукнувся комісар поліції, — але вони також мають яхту, навіть невеличкий літак, якщо на те пішло. А ще я чув, що недавно до нас прибула група їхніх компаньйонів, і за цими параметрами вони якраз відповідають портретові, що змалював командер. Розумію, це звучить безглуздо, але той чоловік на ім’я Ларго — саме та респектабельна людина, яка відповідає критеріям командера, і ніхто з його людей не створив нам якихось проблем. Цікаво й те, що за пів року серед членів екіпажу не було помічено жодного випадку пияцтва.

Та все ж Бонд схопився за цю ниточку і розкручував її протягом наступних двох годин — у митниці, потім в офісі комісара, а тоді вибрався у місто: може, пощастить подивитися на того Ларго чи на членів його команди та послухати, що люди кажуть. У результаті натрапив на Доміно Віталі.

Що ж далі?

Таксі довезло його в аеропорт. Бонд наказав водієві почекати, а сам пройшов у довгу присадкувату будівлю саме тієї миті, як по гучномовцю оголосили прибуття рейсу Ларкіна. Джеймс розумів, що має трохи часу, поки той пройде паспортний та митний контроль, і зайшов до сувенірного кіоска купити «Нью-Йорк Таймс». Серед заголовків, як завжди стриманих, був згадуваний і «Віндікатор». Напевне, їм було відомо і про втрату атомних бомб, оскільки Артур Крок[89] на редакторській сторінці вибухнув дослідженням стосовно безпекових аспектів альянсу НАТО. Бонд пробіг очима половину статті, коли почув шепіт у вухо:

— Два нулі сьомий? Зустрічай три нулі.

Бонд розвернувся на місці. Не може бути! Фелікс Лейтер!

Лейтер, його компаньйон із ЦРУ, з яким він побував не в одній халепі за свою кар’єру секретного агента, усміхнувся й ухопив Бонда під лікоть своїм сталевим гаком на правій руці. — Полегше, друже! Дік Трейсі все розповість, як тільки виберемося звідси. Валізи мої на виході. Гайда!

— Чорт забирай! — вигукнув Бонд. — Ах ти старий сучий сину. Ти знав, що це буду я?

— Ясен пень! ЦРУ знає все.

На виході Лейтер отримав свій багаж — доволі об’ємний — завантажив у таксі, й Бонд розпорядився доставити його в «Роял Багаміен». Чоловік, який стояв біля непримітного чорного седана «форд-консул», наблизився.

— Містер Ларкін? Я з компанії «Херц». Ось машина, яку ви замовляли. Сподіваюся, вона вам сподобається. Ви не вказали, що хочете щось специфічне.

Лейтер окинув оком автомобіль.

— Тачка як тачка. Лише б їздила. І щоб не візок якийсь, у котрий влізе хіба що тендітна блондиночка з ридикюлем. Мені тут роботу робити, а не випендрюватися.

— Можу я подивитися ваші нью-йоркські права, сер? Добре. Розпишіться ось тут... а я поки занотую номер вашої кредитної картки. Машину можете залишити будь-де, тільки зателефонуйте до нашого офісу. Ми її підберемо. Гарного відпочинку, сер!

Вони обоє сіли в машину, Бонд — за кермо. Лейтер відмовився, бо, мовляв, йому ще треба попрактикуватись «їздити англійським боком дороги та керувати з пасажирського сидіння», а також подивитися, чи поліпшив Джеймс водійські навички з моменту їхньої останньої зустрічі.

Коли вони нарешті вирулили з автостоянки аеропорту, Бонд звернувся до приятеля:

— Ну, викладай! Востаннє, коли ми бачилися, ти працював на Пінкертонів[90]. То що сталося?

— Призвали. Просто взяли і призвали. Чорт, можна подумати, ми вступили у війну. Бачиш, Джеймсе, якщо звільняєшся з ЦРУ, тебе автоматично заносять до резерву. Звісно, якщо не виганяють із ганьбою за те, що ти не з’їв блокнот з кодами, відстрілюючись до останнього патрона. Вочевидь, мій начальник — старина Аллен Даллес — не мав під рукою вільних людей, коли Президент протрубив «свистати всіх нагору». Тоді нас, мене і двадцять інших хлопців, повисмикували звідусіль і наказали прибути впродовж двадцяти чотирьох годин. Чорт, я, було, подумав, що напали росіяни! А потім мене ввели в курс справи і звеліли пакувати плавки, збирати манатки і валити у Нассау. Звісно, я вчепився обома руками, спитав тільки, чи не треба освіжити свої навички в канасті й де можна взяти кілька уроків «ча-ча-ча»? Тоді начальство розслабилось і пояснило, що я маю допомогти тобі, тож я второпав, що, напевне, твій старий Н. чи М. — чи як там його — надіслав тебе з однією пукавкою, а тут така каша заварюється. Коротше, зібрав я причандалля, що ти замовив у Конторі, викинув з валізи манатки, поклав лук зі стрілами — і ось я тут. Такі справи. Тепер твоя черга брехати. Чорт, радий тебе бачити, сучий сину!