Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 22)

— Так, сер, — відгукнувся офіціант і почвалав геть.

— Для мене міцний напій — це горілка з льодом. А томатний сік робить її м’якою, — дівчина підсунула ногою стілець попереду і поклала на нього ноги так, аби вони були на сонці. Потім зняла сандалі, щоб почуватися комфортніше, і відкинулася на спинку стільця. — Ви прибули на острів недавно? Я вас раніше не бачила. Наприкінці сезону складається враження, що знаєш тут геть усіх.

— Прилетів сьогодні вранці. З Нью-Йорка. Підшукую собі маєток. Мені спало на думку, що тепер кращий час, аніж у розпал сезону. Коли сюди збігаються ті мільйонери, ціни стають захмарними. Може, коли їх нема, продавці трохи вгамують свої апетити. А ви тут давно?

— Майже пів року. Я прибула сюди на яхті. «Диско Воланте». Може, ви її помітили. Вона стоїть у гавані. Ви мали пролетіти над нею, коли приземлялись у Віндзор-філд.

— Це та елеґантна красуня? Ваша яхта? У неї чудові форми.

— Вона належить моєму родичеві, — відповіла дівчина, дивлячись Бонду в обличчя.

— Мешкаєте на борту?

— О ні. Знімаємо віллу на пляжі. Називається «Пальміра». Прямо напроти яхти. Належить одному англійцю. Здається, він збирається її продавати. Чудове місце. І далеко від туристичних маршрутів. Це в Лайфордкі.

— Схоже саме на те, що я шукаю.

— Ми поїдемо приблизно за тиждень.

— Як прикро... — Джеймс дивився на дівчину.

— Облиште, — вона розсміялась. — Якщо збираєтеся фліртувати, то робіть це хоча б не так очевидно. — Було видно, що вона пошкодувала про сказане. — Тобто, я не те хотіла сказати, принаймні не так, як прозвучало. Просто останні шість місяців я тут тільки те й роблю, що вислуховую подібні слова від підстаркуватих багатих цапів, і єдиний спосіб заткнути їм пельку — поводитися грубо. Насправді, я не перебільшую. Тут нема нікого молодшого за шістдесят років. Молодим це місце не по кишені. Отже, будь-яка жінка без заячої губи чи вусиків... хоча ні, вусики їх не зупинять. Вони їм навіть подобаються. Тільки-но на горизонті з’являється будь-яка більш-менш приваблива дівчина, лінзи їхніх біфокальних окулярів одразу запрівають. — Вона знову розсміялась. Її манера спілкування стала приязнішою. — Гадаю, ви справляєте аналогічне враження на бабульок у пенсне та зі синім волоссям.

— Це ті, які їдять варені овочі на сніданок?

— Аякже. І запивають морквяним чи сливовим соком.

— Боюся, ми з ними не знайдемо спільної мови. Я не впаду нижче супу з молюсків.

Вона зацікавлено подивилася на нього.

— Здається, ви добре обізнані з життям у Нассау...

— Натякаєте на те, що молюски — це афродизіак? Але так вважають не тільки на Багамах, а й усюди, де водяться молюски.

— Справді?

— Мешканці островів подають такий суп перед першою шлюбною ніччю. Хоча на мене це не подіяло.

— Чому? — лукаво запитала дівчина. — Ви що, одружені?

— Ні, — Бонд усміхнувся їй в очі. — А ви заміжні?

— Теж ні.

— Що ж, тоді ми обоє одного дня можемо скуштувати того супу — подивимося, що станеться.

— Це трохи краще, ніж залицяння мільйонерів, але, гадаю, ви спроможні на більше.

Принесли напої. Дівчина помішала свій пальцем, щоб підняти вустерський соус із дна, і випила половину бокала. Потім вийняла пачку «Дюкс», зірвала стрічку, розкрила пачку нігтем, витягнула сигарету, підозріло її понюхала і запалила від запальнички, яку ґречно запропонував Бонд. Глибоко затягнулась і видихнула синю струминку диму. — Непогано, — протягнула невпевнено. — Принаймні дим справжній. А чому це ви сказали, що ви — експерт із кидання палити?

— Бо я робив це купу разів, — Бонд подумав, що пора припинити порожнє базікання і перейти до суті справи. — А ви непогано розмовляєте англійською, — сказав, — хоча акцент у вас, здається, італійський.

— Ви праві. Мене звати Домінетта Віталі, я італійка. Вчилася в Англії у Челтнемському коледжі для дівчат[86], потім вступила у КАДМ[87], де навчалася акторському — в англійському розумінні — мистецтву. Мої батьки вважали, що для справжньої леді необхідна така освіта. На жаль, вони обоє загинули в залізничній аварії, і мені довелося повернутися до Італії, щоб заробляти на життя. Англійську я не забула, чого не скажеш про все інше, — вона гірко розсміялася. — В італійському театрі не дуже цінують уміння ходити по сцені з книгою на голові для правильної постави.

— А той ваш родич на яхті... — Бонд поглянув на море. — Хіба він не мав за вами приглядати?

— Ні, — коротко відповіла Домінетта, а коли відчула, що Бонд не напирає, додала сама: — Він мені не зовсім родич, радше близький друг, опікун. Чому б вам не завітати до нас на яхту? — Дівчина промовила ці слова надто палко. — Його звати Ларго, Еміліо Ларго. Ви, мабуть, чули: він шукає тут скарби.

— Не може бути! — настала черга Бонда висловити ентузіазм. — Звучить страшенно захопливо. Звісно, я буду радий познайомитись. А що за скарби? Він розповідав?

— Гадки не маю. Він майже нічого не розказує. Вочевидь, у нього є якась мапа, але мені її не показують, а коли яхта виходить у море, мене залишають на березі. У цю авантюру вклали гроші багато людей — на кшталт акціонерів. Вони недавно прибули, а якщо ми збираємося на тиждень поїхати, значить, пошук уже на завершальній стадії.

— І які вони, ті акціонери? Люди розважливі? Проблеми зі скарбами завжди однакові — або хтось розкопав їх раніше, або корабель сидить у піску так глибоко, що його не розкопати.

— Вони ніякі — багаті та скучні. Страшенно серйозно ставляться до такої романтичної пригоди, як пошук скарбів. По суті, увесь час проводять з Ларго. Щось там планують і розробляють. Не виходять навіть, щоб покупатися чи повалятися на пляжі. Хоча, наскільки я зрозуміла з розмов, деякі взагалі потрапили до тропіків уперше. Одним словом, компанія нудних бізнесменів. Може, я помиляюся, бо ж бачила їх мигцем. Сьогодні Ларго влаштовує для них вечірку в казино.

— А чим займаєтеся цілими днями ви?

— Дурня клею. Поповнюю запаси для судна, ганяю на машині, купаюся на приватних пляжах, де нема хазяїв, плаваю з аквалангом — тоді беру на допомогу когось із членів команди або рибалку. Хоча матроси надійніші — вони вміють поводитися з обладнанням.

— Я теж трохи пірнаю і навіть прихопив акваланг. Покажете мені красиві рифи?

— Можливо... — Домінетта поглянула на годинник і підвелася. — Гаразд, мені треба бігти. Дякую за коктейль. Боюся, не зможу підкинути вас до міста, мені — в інший бік. Викличте таксі. — Вона взула сандалі.

Бонд провів дівчину через ресторан до авто. Вона вмостилася на сидінні й натиснула стартер. Бонд вирішив іще раз закинути вудочку:

— Може, побачимося сьогодні ввечері у казино, Домінетто?..

— Усе можливо, — мовила дівчина і рішуче увімкнула передачу, подивилася Бонду в обличчя, зрозуміла, що має бажання побачити його знову, й додала: — Заради Бога, не називайте мене Домінеттою. Мені це не подобається. Люди звуть мене Доміно. — Вона посміхнулася тільки очима й підняла руку. Задні колеса авто вибили гравій — і маленька блакитна машинка помчала доріжкою на головну дорогу. Сповільнившись на перехресті, вона повернула праворуч у напрямку Нассау.

Бонд посміхнувся.

— От бісова дівка, — мовив і пішов до ресторану розплатитися й викликати таксі.

ЛЮДИНА З ЦРУ

Таксі довезло по Інтерфілд-роуд Бонда до аеропорту на іншому боці острова. Людина з Центрального розвідувального управління мала за планом прибути рейсом «Пан-Америкен» о чверть на другу. Аґента звали Ларкін, Ф. Ларкін. Бонд сподівався, що це буде не випускник якогось престижного коледжу, кремезний молодик з фірмовим йоржиком на голові й бажанням довести некомпетентність британців, відсталість їхньої маленької колонії, незграбну недотепність Джеймса, щоб заробити побільше очок перед своїм начальником у Вашингтоні. Бонд сподівався, що той хоча б привезе обіцяне обладнання, котре він перед самим відправленням замовив з Лондона через відділ «А», який відповідав за зв’язок із ЦРУ. Йшлося про останню модель приймально-передавального пристрою для польових аґентів, завдяки якому вони більше не будуть прив’язані до телефонного зв’язку через свої резидентури, а зможуть безпосередньо спілкуватися з Лондоном і Вашингтоном, а також сучасний лічильник Гейгера, що працює не тільки на суші, а й під водою. На думку Бонда, найсильнішою чеснотою співробітників ЦРУ була їхня безперечна перевага в технічному оснащенні, й він не відчував ніяковості запозичити у них найкраще.

Нью-Провіденс, острів, на якому розташований На-ссау — столиця Багамів, — це нікчемний клапоть землі, оточений найкрасивішими у світі пляжами, проте середина острова — не більше ніж пустир з ледь живим чагарником, казуаринами, мастиковими деревами та метопіумом отруйним. А ще в західній його частині є величезне озеро з коричневою водою. Так, тут мешкають птахи і є тропічні квіти з пальмами, які завозять із Флориди, але все це росте у садах мільйонерів уздовж узбережжя, а на самому острові нема нічого, що може порадувати око, — хіба кістляві пальці вітряків стирчать поверх пальм. Саме ними Бонд милувався на шляху до аеропорту.

Коли він прилетів о сьомій ранку, його зустрів ад’ютант губернатора — непробачна помилка з погляду забезпечення секретності. Той поселив його у старомодному готелі «Роял Багаміен», якому недавно надали американських стандартів гостинності, — охолоджену воду в номері, обгорнутий целофаном кошик із не першої свіжості фруктами з «компліментами від готелю», а також санітарна стрічка поперек сидіння на унітазі.