Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 2)

Джеймс підвівся. Мовчки пройшов кабінетом до дверей, вийшов і з перебільшеною дбайливістю зачинив їх за собою. В приймальні міс Маніпенні зустріла його чарівливою посмішкою. Бонд підійшов і з усією силою хряпнув по її столу кулаком так, що друкарська машинка підскочила.

— У чому справа, Пенні? — люто заревів Бонд. — Старий зовсім злетів з котушок? Що за маячня! Будь я проклятий, якщо поїду. Це повна дурня!

Міс Маніпенні посміхалася, ніби нічого не сталося. — Керівник «Чагарникового раю» був надзвичайно люб’язним. Він обіцяв надати вам «миртові» апартаменти у фліґелі й запевнив мене, що це чудова кімната з видом на садочок із лікувальними травами. Уявляєте, вони вирощують власні трави!

— Я по горло ситий їхніми клятими лікувальними травами. Пенні, будьте гарною дівчинкою, — благально мовив Бонд, — і скажіть, що в біса коїться? Яка муха його вкусила?

Міс Маніпенні, яка потайно боготворила Бонда, зласкавилась і змовницьки знизила голос:

— Насправді, я думаю, що у нього нове захоплення. Просто вам не пощастило — потрапили під гарячу руку. У нього свої таргани в голові стосовно підвищення ефективності управління. Був час, коли ми всі поголовно ходили до спортзалу. Потім — до мозкоправа, тобто до психоаналітика, однак його ви пропустили. Здається, тоді були у відрядженні десь за кордоном. Голови відділків мали розповідати свої сни. Правда, той лікар довго у нас не протримався, певне, наші кошмари його здорово налякали. А минулого місяця у шефа стався простріл, і якийсь приятель із «Блейдс» — гадаю, з товстунів, які забагато п’ють, — міс Маніпенні скривила пухкенькі губки, — порекомендував йому цей заклад. Розказав, мовляв, що людина — це та сама машина, яка час од часу потребує поточного ремонту. Сказав, що навідується туди раз на рік, а тиждень коштує якихось двадцять гіней — напевне, він більше просаджує у «Блейдс» за день — і після процедур почувається просто пречудово. Самі знаєте, як М. полюбляє різні нововведення, тож він завітав туди на десять днів і повернувся окрилений. Учора прочитав мені лекцію на тему здорового способу життя, а сьогодні вранці я отримала посилку з купою баночок — патока, проросле жито і ще казна-що. Гадки не маю, що з цим робити. Боюся, доведеться згодувати своєму пуделю. Як там не є, а в такій гарній формі я його ще не бачила. Він дивовижно омолодився.

— Виглядає як той клятий живчик з реклами «Крюшен Солтс»[10]. Але якого біса він вибрав мене, щоб закинути в ту богадільню?

Міс Маніпенні підбадьорливо посміхнулася:

— Самі знаєте, якої він про вас високої думки. А може, і не знаєте... Коли отримав медичну картку, відразу ж наказав забронювати той санаторій, — міс Маніпенні скосила очі на кінчик носа. — Проте, Джеймсе, невже ви справді стільки п’єте і так багато палите? Це шкідливо для здоров’я, самі розумієте. — Вона подивилася на нього по-материнськи турботливо.

Бонд із останніх сил стримував гнів. Зібравши волю в кулак, вирішив віджартуватися:

— Краще померти від випивки, ніж од спраги. Щодо сигарет, то палю я лише тоді, коли не знаю, чим зайняти руки, — немов збоку чув, як його бляклі слова випадають із пересохлого рота, немов відвалюється застарілий шлак у згаслому каміні. Годі балачок, подвійний бренді зі содовою — і негайно!

Маніпенні скривила губки у несхвальну лінію:

— Щодо рук, то я чула протилежне...

— Усе, Пенні, припини! — кинув Бонд роздратовано і попрямував до дверей. — Ще раз почую від тебе закиди — повернуся з вигнання і наляскаю тебе так, що за машинку без подушки не сядеш.

Міс Маніпенні обдарувала його солодкою усмішкою і парирувала:

— Не думаю, Джеймсе, що після двох тижнів на горішках та лимонному соці ви будете здатні когось наляскати.

Бонд видав звук — щось середнє між хмиканням та звірячим риком, і кулею вискочив з приймальні.

«ЧАГАРНИКОВИЙ РАЙ»

Джеймс Бонд закинув саквояж у багажник допотопного «остіна» шоколадного кольору, а сам вмостився на передньому сидінні поруч із таксистом — прищавим рудоволосим парубком у чорній шкіряній куртці. Молодик витягнув з нагрудної кишені гребінець, ретельно причесав модняву зачіску «качачий хвостик», неквапливо засунув гребінець назад до кишені й тільки тоді натиснув стартер. Цей ритуал із зачісуванням, на думку Бонда, мав переконати пасажира, що водій чхати хотів на свою роботу та платню, яку вона дає, і візникує тільки з благодійною метою. Таке самовпевнене ставлення до праці серед молоді значно поширилося після війни. Хлопчина, подумав Бонд, заробляє фунтів двадцять на тиждень, презирливо ставиться до батьків і мріє стати Томмі Стілом[11]. Не його провина, що він народився в суспільстві споживання, у державі загального добробуту в епоху атомних бомб та освоювання космосу. Для нього життя було безтурботним і не мало особливого сенсу.

— Далеко до «Чагарникового раю»? — спитав Бонд.

Молодик вправно газонув довкола клумби і перемкнувся на підвищену.

— Приблизно пів години, — він натиснув на акселератор і чітко, хоча й ризиковано обігнав вантажівку на перехресті.

— Бачу, ти даєш під хвіст своїй «ластівці»...

Водій скосив очі вбік — подивитися, чи над ним не глузують, а коли переконався, що ні, трохи розслабився.

— Батяня не бажає розщедритися на щось пристойніше. Каже, що це корито прослужило йому двадцять років і мені прослужить ще стільки. Та нічого, сам гроші відкладаю. Вже назбирав половину.

Бонд вирішив, що його первісна оцінка молодика була надто суворою.

— Що збираєшся придбати?

— «Фольксваґен мінівен». Буду возити народ до Брайтона.

— Гарна ідея. В Брайтоні грошенят багато.

— І не кажи, — молодик пожвавішав. — Єдиного разу, коли я туди навідався, підхопив двох букмекерів, які попросили відвезти їх із двома шльондрами до Лондона. Десять фунтів плюс п’ятірка чайових. Непогано, так?

— Підфартило. Але є й інший бік Брайтона. Треба пильнувати, щоб не пограбували чи не «кинули». У Брайтоні багато шпани. Як там «Відро крові»[12], все ще стоїть?

— Вони так і не відкрилися після тієї скандалюки, про яку трубили усі газети, — молодик нарешті сприйняв Бонда за рівню й окинув його оцінливим оком, в якому читалася повага. — А ви до халатників лікуватися чи провідати когось?

— До халатників?

— Ну так. Там суцільні доходяги, — відповів лаконічно водій. — Ви не дуже схожі на тих, кого я зазвичай туди привожу. Здебільшого — товстухи та дідугани, які благають не гнати машину, бо це, мовляв, струшує їхній ішіас чи як там його.

Бонд розсміявся.

— Мене відправили сюди у вигнання на два тижні. Лікар вважає, що це буде мені корисним. Типу, відпочинку. А що місцеві кажуть про санаторій та його відвідувачів?

Молодик звернув із брайтонської дороги і покотив у західному напрямку під Даунс[13] через Пойнінгс і Фалкінг пасторальною місцевістю.

— Народ вважає їх диваками. Товстосуми, але грошей на вітер не кидають. На них трохи заробляють чайні салони, особливо на тих, хто сачкує, — він поглянув на Бонда. — Не дивуйтеся. Дорослі люди, дехто з них навіть великі цабе у Сіті, ганяють на своїх «бентлі» околицями, голодні, наче чорти, а як забачать кафе — відразу пнуться туди на горнятко чаю. Це усе, що їм дозволено. Та коли бачать, що за сусіднім столиком наминають бутери й тістечка — «ламаються» і замовляють повні тарілки жрання, коротше, мов ті дітлахи, котрі потрапили до комори. Та ще по боках роздивляються — чи вони не «запалилися». Ніколи б не подумав, що таких людей може хтось присоромити.

— Це виглядає безглуздо, позаяк вони платять, напевне, чималі гроші за лікування чи як там воно називається.

— Я ще можу зрозуміти, — обурено продовжив молодик, — коли з вас здирають двадцять фунтів за тиждень та годують тричі на день, але як можна за двадцятку годувати гарячою водою — ще вже вапше. У голові не вкладається.

— Думаю, в цьому і полягає лікування. Напевне, воно того варте, якщо пацієнти почуваються краще.

— Гадаю, ви праві, — неохоче погодився водій. — Деякі насправді мають інакший вигляд, коли я відвожу їх назад на станцію. — Він хихикнув. — Проте дехто перетворюється на справжніх козлів після тижня на капусті. Може, й мені одного дня спробувати?

— Тобто?

Молодик зиркнув на Бонда. Але, пригадавши його розсудливі коментарі стосовно Брайтона, пояснив:

— Є в нас у Вашинґтоні одна діваха. Крутихвістка. Така собі місцева шльондра. Працює офіціанткою в чайному салоні «Медовий вулик». Крутить шури-мури з багатьма нашими пацанами. Фунт з носа, що вона добряче розуміється і на французьких штучках. Завжди можна скористатись її послугами. Так ось, цього року чутки про неї дісталися «Раю», і дехто зі старих цапів вирішив узяти над Поллі шефство. Поллі Грейс — так її звуть. Забирали діваху на своїх «бентлі» і катались аж до закинутих каменоломень під самі Даунс. Пробив її зоряний час. Проблема в тому, що вони платили їй п’ятірку, а іноді десятку, і вона дуже швидко відчула смак солодкого життя. Для більшості наших Поллі стала, так би мовити, переоціненою. Інфляція свого роду. Приблизно місяць тому вона похерила працю у «Вулику», і що ви думаєте? — молодик ледь не зірвався на крик від обурення. — Вона за дві сотні фунтів придбала уживаний «остін метрополітен» і тепер приймає на колесах. Як ті лондонські шльондри з Карсон-стріт[14], про яких писали в газетах. Тепер вона їздить до Брайтона, Люїса, деінде, де може знайти охочих, а між поїздками навідується до каменоломень з тими дідуганами з «Раю»! Куди світ котиться! — Молодик спересердя люто натиснув на клаксон, чим перелякав парочку на велосипеді-тандемі так, що вони ледь не впали у кювет.