Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 4)

Дівчина остаточно оговталась і накинулася на красунчика:

— Їздити треба обережніше, ґрафе Ліппе. Самі знаєте: цією дорогою прогулюються і пацієнти, і медперсонал. Якби не цей джентльмен, — вона посміхнулася Бонду, — ви би мене просто розчавили. До того ж, на в’їзді поставлений знак для водіїв — дотримуватися оптимальної швидкості.

— Вибач, любонько, я поспішав. Запізнююся на зустріч з нашим добрим лікарем Вейном. Я знову потребую декарбонізації, цього разу після двох тижнів у Парижі, — він повернувся до Бонда і дещо поблажливо сказав: — Дякую вам, сер. У вас відмінна реакція. А зараз прошу мені пробачити... — Він підняв руку у привітанні, вліз у свій «бентлі» і відчалив.

— Я теж запізнююся, — мовила дівчина, і вони з Бондом рушили слідом за «бентлі».

Джеймс вирішив зав’язати розмову і з’ясував, що дівчина працює в «Чагарниковому раю» майже три роки. Тут їй подобається. А чи надовго він до них? Вони розбалакалися.

Дівчина мала атлетичну статуру, яку Бонд бачив хіба що у тих, хто грає в теніс, займається фігурним ковзанням чи кінним спортом. Вона мала міцну, збиту фіґурку, а дівчата, які багато часу проводили на повітрі, завжди приваблювали його свіжим виглядом і, зазвичай, чуйним ротиком, який у поєднанні з упевненою поведінкою є викликом для справжніх чоловіків. Дівчина була вдягнена у жіночий варіант такої ж білої уніформи, як у доктора Вейна, котра не могла приховати усіх вигинів її тіла, з чого було зрозуміло, що під білим халатом одягу в неї небагато. Бонд запитав, чи не скучно їй тут і чим вона займається у вільний час.

Вона прийняла подачу з посмішкою й охоче відповіла:

— У мене є маленька машинка, і я багато їжджу околицями. До того ж тут багато піших маршрутів. Місця чудові, та й люди цікаві. Ось хоча б цей ґраф Ліппе. Він навідується сюди щороку. Розповідав мені фантастичні історії про Далекий Схід — про Китай та інші країни. У нього якийсь бізнес у місті, що називається Макао. Це біля Гонконґу, чи не так?

— Саме так, — отже, його трохи задерті догори очі — не що інше, як домішка китайської крові. Цікаво дізнатися його історію. Ймовірно, в ньому тече і португальська кров, якщо він з Макао.

Бонд та дівчина підійшли до центрального входу. В задушному вестибюлі вона сказала:

— Я маю бігти. Дякую вам іще раз, — знову посміхнулась, але цього разу, під пильним поглядом дівчини за стійкою реєстрації, посмішка була нейтральною. — Сподіваюся, вам у нас сподобається. — І, розвернувшись, поспішила до процедурних. Бонд пішов слідом, не спроможний відвернути очі від її сексуальних сідниць. Потім поглянув на годинник і спустився сходами до бездоганно вичищеного підвального приміщення з легким запахом оливкової олії і засобу для дезінфекції.

За дверима з написом «Процедури для чоловіків» Бонд потрапив до рук накачаного, як каучуковий велетень, масажиста у штанях та спортивній майці. Джеймс роздягнувся і, обгорнувшись рушником, пішов слідом за чоловіком уздовж низки відсіків, відгороджених один від одного пластиковими завісами. В першій кабінці лежали — бік до боку —два дідугани під електричними ковдрами-саунами, піт лився рікою по їхніх буряково-червоних обличчях. У наступній стояли два столи для масажу. На одному лежало бліде, все у складках, тіло молодого, але дуже дорідного чоловіка, котрий непристойно, як драглі, розгойдувався під ударами масажиста. Бонд, ледь стримуючи огиду від такого видовиська, зняв рушника, ліг на інший стіл обличчям донизу й віддався найінтенсивнішому в своєму житті масажу.

Крізь туман ниючих м’язів та сухожиль він почув, як товстун поруч сповз зі столу, а трохи згодом його місце зайняв інший пацієнт . Почувся голос масажиста:

— Вибачте, сер, але годинник доведеться зняти.

Чемний, трохи улесливий голос, який Бонд одразу впізнав, авторитетно заперечив:

— Дурниці, друже мій. Я приїжджаю не вперше і ніколи не знімав годинника. Я хотів би залишити його і цього разу.

— Вибачте, сер, — відповів масажист увічливо, але твердо, — напевне, вас раніше обслуговував інший спеціаліст. Годинник заважатиме току крові при масажі руки й п’ясті. Дозвольте, сер...

Настала тиша. Бонд майже фізично відчував, як ґраф Ліппе вгамовує гнів. Слова, які він нарешті виплюнув, нагадували радше зміїне шипіння.

— Знімайте, — «чорт з вами» можна було не додавати, це само собою розумілося. Фраза так і залишилася незавершеною.

— Дякую, сер.

Цей невеличкий інцидент змусив Бонда замислитися. Нічого дивного у проханні зняти годинник він не бачив. Навіщо опиратися? Виглядало по-дитячому.

— Поверніться на спину, сер.

Бонд послухався. Тепер він міг повернути голову, тож скосив очі праворуч. Голова ґрафа Ліппе була повернута в інший бік, ліва рука звисала зі столу. На фоні засмаги виділялася біла смужка шкіри під браслетом. По центру кола, де мав бути годинник, виднілося татуювання — невеличкий зиґзаґ, перекреслений двома вертикальними рисочками. Ось що приховував ґраф Ліппе! Треба зателефонувати до архіву і запитати, чи є у них дані, в кого таке татуювання на зап’ясті.

ДИБА

Наприкінці годинної процедури Бонд почувався так, немов його випотрошили, а тельбухи пропустили через прес для вичавлювання. Він натягнув одяг і, проклинаючи М., нетвердим поступом піднявся сходами, де, на відміну від середовища оголених у підвалі, панувала цивілізована атмосфера. Біля входу до центральної вітальні були дві телефонні кабінки. Він через комутатор зателефонував на єдиний номер Контори, який з’єднував її зі зовнішнім світом. Бонд знав, що всі дзвінки на цей номер записують. Попросив перемкнути його на архів — і почув знайому звукову луну, що означало: лінію прослуховують. Він сказав номер начальника архіву і поставив запитання, додавши, що об’єкт — азіат, найімовірніше, португальського походження. Через десять хвилин начальник архіву повернувся на лінію.

— Це — знак тонгів[18], — відповів трохи спантеличений голос. — А точніше — клан «Червоної блискавки». Дуже незвично для них мати членом нечистокровного китайця. Ця організація не є напіврелігійною, як інші, вона — суто злочинна. Відділок «Г» одного разу стикався з нею. Вони працюють на території Гонконгу, хоч їхня штаб-квартира міститься на іншому боці затоки, в Макао. Відділок «Г» заплатив великі гроші, щоби впровадити свого аґента в їхню кур’єрську службу на лінії Гонконґ — Пекін. Усе працювало ідеально, допоки вони не вирішили запустити цим ланцюгом насправді важливі речі. А тоді стався провал. Ми втратили двох аґентів. Виявилося, що комуняки уклали з цією організацією якусь угоду, і хтось був подвійним аґентом. Коротше, ситуація препогана. Відтоді ця група час од часу спливала в різних справах, пов’язаних з торгівлею наркотиками, контрабандою золота до Індії, торгівлею живим товаром. Хлопці вони серйозні, тож ми зацікавлені в будь-якій інформації.

— Дякую за довідку, — мовив Бонд. — Поки що не маю нічого конкретного. Я вперше чую про цю «Червону блискавку». Буду тримати вас у курсі, коли щось дізнаюся. Бувайте.

Бонд у роздумах повісив слухавку. Цікава ситуація вимальовується... Що цей тип робить у «Чагарниковому раю»? Коли Джеймс виходив з будки, його увагу привернув різкий рух у кабінці по сусідству. Граф Ліппе, спиною до Бонда, щойно зняв слухавку. Як довго він тут? Чув, про що питав Бонд? Чи його коментар наприкінці розмови? Десь усередині почало поширюватися добре знайоме відчуття — сигнал того, що він, ймовірно, допустив страшну та безглузду помилку.

Джеймс поглянув на годинник — пів на восьму. Пройшов крізь вітальню до столової зали під скляним дахом, де подавали «вечерю». Джеймс назвав своє ім’я немолодій жінці з обличчям тюремної наглядачки, що стояла за довгим прилавком. Вона знайшла його в списку і видала гарячий овочевий суп у пластиковому кухолі. Бонд узяв кухоль і стурбовано запитав:

— Це що, все?

Жіночка і не думала посміхатися.

— Вам пощастило, — відповіла серйозно. — При голодуванні ви би й того не отримали. А так вам призначена щоденна порція супу опівдні та дві чашки чаю о четвертій.

Бонд вимучено посміхнувся, відніс потворний кухоль до одного зі столиків біля вікна з видом на темний лужок, сів і почав сьорбати ріденький суп, роздивляючись товаришів по нещастю, які в’яло, безцільно тинялися залою. У нього прокинулися симпатія та співчуття до цих нещасних бідолах, бо тепер він став членом їхнього клубу. Пройшов, так би мовити, ініціацію. Джеймс випив суп до останнього кубика моркви і поплентався до кімнати, роздумуючи про ґрафа Ліппе, про те, як він спатиме, але найбільше — розмірковуючи, як засне на порожній шлунок.

Після двох днів такого життя Бонд почувався препогано. Йому постійно докучав слабкий головний біль, білки очей пожовтішали, язик сильно обклало. Масажист порадив не тривожитися, мовляв, усе триває за планом. Так отрута залишає тіло. Бонд, постійно перебуваючи в апатичному стані, не сперечався. Ніщо більше не становило цінності, крім апельсина та склянки гарячої води на сніданок, супу і чаю, який Бонд начиняв під зав’язку коричневим цукром— єдине послаблення, що дозволив містер Вейн.

На третій день після тортур масажу та шоку крижаної ванни Джеймс, згідно з програмою заходів, мав відвідати «остеопатичні маніпуляції та розтягування». Його скерували до іншої частини підвалу — порожньої та усамітненої. Бонд штовхнув потрібні двері, очікуючи потрапити до лап чергового волохатого З-молодика, який грав м’язами («З», як він дізнався, означало «здоровий» — і так називали себе справжні натуропати). На порозі зупинився, як укопаний. Біля кушетки на нього чекала та дівчина — Патриція, яку не зустрічав із першого дня. Зачинивши за собою двері, він сказав: