Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 16)

Мей із подивом дивилася на Бонда:

— Сталося щось страшне, містере Джеймс?

Джеймс розсміявся, побачивши сполохане обличчя економки.

— Нічого не сталося, Мей. Просто життя надто коротке. У мене буде вагон часу підраховувати ті калорії, коли опинюся на небесах.

Викликавши богохульною заявою нове обурення Мей, Бонд пішов збирати зброю.

ЗАУПОКІЙНА МЕСА

План «Омега» розвивався відповідно до розкладу, як передбачав Блофельд, й етапи з першого по третій пройшли точно за графіком гладесенько-рівнесенько.

Із вибором Джузеппе Петаччі, тепер уже покійним, вони не помилились. Він у вісімнадцять років уже служив другим пілотом на «фокевульф-200»[65] у групі адріатичного протипідводночовнового авіакрила і був одним з кількох найкращих італійських пілотів, кому дозволили керувати складною німецькою технікою. Їхнє авіакрило оснастили найновітнішими мінами натискної дії з гаксогенною вибухівкою німецького виробництва саме перед наступом об’єднаних сил союзників. Петаччі швидко зорієнтувався і вирішив спробувати щастя самотужки. Одного разу на черговому обльоті він всадив — з усіма пересторогами — по кулі 38-го калібру в потилиці пілота та штурмана й, опустивши величезний літак до самої води, щоб уникнути зенітного вогню, долетів на бриючому до гавані міста Барі. Там вивісив у вікно свою сорочку на знак здачі в полон і дочекався британського військового катера. За такий подвиг його нагородили як англійці, так і американці, а також видали десять тисяч фунтів преміальних за передачу союзникам натискної міни. Слідчим він повідав дуже колоритну історію про те, як в одиночку шкодив фашистам після прийняття його до італійських ВПС, і наприкінці війни став ледь не найвидатнішим героєм Італії.

Відтоді все пішло як по маслу — його взяли пілотом, а пізніше капітаном у компанію «Аліталія», а як тільки відродилися військово-повітряні сили, повернувся у чині полковника до військової служби. Невдовзі його, у складі італійської команди зі шістьох льотчиків відкомандирували до передового ударного загону НАТО.

Джузеппе виповнилося тридцять чотири, і він почав задумуватись, а чи не пора облишити небо. Ідея стати вістрям натівської стріли йому не дуже подобалася. Настав час поступитися молодшим героям. Петаччі завжди полюбляв речі — помітні, яскраві, дорогі. Й зібрав непогану колекцію — парочку золотих портсигарів, золотий «ролекс-ойстер перпетшюел» на гнучкому золотому браслеті, білий кабріолет «лянча гран туризмо», цілу шафу модного одягу... А також мав купу жінок (він був одружений, але недовго, бо йому це не сподобалося). Тепер він бажав — а зазвичай завжди отримував те, чого бажав, — «мазераті-3500» у корпусі від Гіа[66], яку побачив у міланському автосалоні. А ще мріяв вирватися з блякло-зелених коридорів НАТО, сказати «прощавай» військово-повітряним силам і вирушити в новий світ під новим ім’ям. Щодо цього Ріо-де-Жанейро підходило якнайкраще. Але потрібні новий паспорт, багато грошей та organismo[67], причому істотний.

Організмо підвернувся, причому з такими дарами, про які Петаччі й мріяти не міг. Він явився в образі італійця на ім’я Фонда, який на той момент був Номером 4 в СПЕКТРі та нишпорив по нічних клубах і ресторанах Версалю й Парижа, де збиралися клерки НАТО, в пошуках саме такої людини. Цілий місяць Четвертий обережно розмотував снасті, готував наживку, а потім дюйм за дюймом підсовував до риби. А коли та несподівано клюнула, Четвертого така ненажерливість навіть збила з пантелику, і СПЕКТРу довелося зменшити оберти, щоб перевірити, чи нема тут підстави. Нарешті нагорі дали зелене світло і виклали Петаччі пропозицію в цілому. Він мав потрапити поміж екіпаж навчального польоту «Віндікатора» та викрасти літак. (Про ядерну зброю не йшлося, просто нібито одній кубинській войовничо налаштованій групі потрібно привернути до себе увагу і в такий драматичний спосіб здобути популярність). Петаччі заплющив очі на цю відверту брехню — він плювати хотів на те, кому насправді потрібен цей літак, доти, доки замовник платить. За такі послуги йому пообіцяли мільйон доларів, чистий паспорт на будь-яке ім’я, національність за вибором та безпечну доставку з місця посадки прямо до Ріо-де-Жанейро. Викрадення було продумано до деталей, і коли ввечері другого червня «Віндікатор» з ревом злетів у напрямку мису Сент-Альбан, Петаччі був зібраним та впевненим.

Задля тренувальних польотів у велетенському череві військового літака відразу за просторим кокпітом встановили пару крісел, і Петаччі тихенько просидів з годину, спостерігаючи за роботою п’яти льотчиків у середовищі приладів та циферблатів. Коли настане час керувати літаком, він радо позбудеться усіх п’ятьох. А як тільки увімкне «Джорджа»[68], треба буде лише не заснути й час од часу перевіряти висоту — 32 тисячі футів, якраз над трансатлантичним коридором, а потім, в обумовленій точці, звернути з напрямку «схід-захід» і лягти на курс «південь-північ» у напрямку Багамів. Непростий маневр, але Петаччі записав кожний крок у записнику, що мав у нагрудній кишені. Для посадки на воду необхідні міцні нерви, але за мільйон доларів він якось потерпить.

Петаччі в десятий раз поглянув на свій «ролекс». Пора! Він перевірив кисневу маску на перебірці поруч і поклав так, щоб вона була під рукою. Витягнув з кишені маленький балончик з червоним обідком, пригадав, на який кут треба повернути випускний клапан, засунув той у кишеню і пройшов до кабіни.

— Ось і Зеппе! Проходь, гостем будеш, — командиру італієць подобався — вони удвох не раз і не два потрапляли в чудові бійки у Борнмуті.

— Спасибі, спасибі, — Петаччі поставив кілька запитань, перевірив курс на автопілоті, швидкість та висоту. В кабіні панувала розслаблена атмосфера, дехто навіть почав куняти. Попереду — п’ять годин польоту. Звісно, до «Одеону» на прем’єру «На північ через північний захід»[69] вони не встигнуть, але надолужити можна і в Саутгемптоні. Петаччі став спиною до металевої полиці з бортовим журналом і картами, правою рукою намацав у кишені кришку випускного клапана і зробив три повних оберти. Потім витягнув балончик з кишені й запхнув його між карт.

Відтак Петаччі потягнувся і позіхнув.

— Піду покимарю, — запанібратськи мовив, завчасно підібравши сленґове слівце. Воно злетіло з язика цілком природно.

Штурман розсміявся.

— А італійською кимарити буде як? Кимараре?

Петаччі доброзичливо посміхнувся. Вийшов з кабіни, повернувся до крісла і, начепивши кисневу маску, повернув регулятор на відмітку «100». Потім влаштувався зручніше і став чекати.

Йому сказали, що суміш має подіяти щонайбільше за п’ять хвилин. Але вже через дві хвилини штурман, який був ближче до полиці з картами, раптом схопився за горло, жахливо захрипів і завалився вперед. Радист зірвав навушники і кинувся допомогти, але на другому кроці впав на коліна, нахилився вбік і гепнувся на підлогу. Троє інших почали хапати ротом повітря, їхні тіла скорчилися. Другий пілот та бортінженер підвелися з крісел, незграбно вчепились один в одного і завалилися на спину. Командир схопив рацію, що бовталася над його головою, промимрив у неї щось нерозбірливе, потім напівпідвівся, повернув голову з виряченими очима і невидючим поглядом, зиркнув через люк у бік Петаччі й упав зверху на бездиханне тіло другого пілота.

Петаччі звірився з годинником — рівно чотири хвилини. Він почекав іще хвилину, потім натягнув ґумові рукавички і, притискаючи кисневу маску до обличчя, рушив уперед; м’який шланг тягнувся слідом. На полиці з мапами він намацав балончик з ціанідом і закрив клапан. Перевірив «Джорджа», увімкнув піддування кабіни, щоб витіснити отруту, й повернувся на місце, аби вичекати п’ятнадцять хвилин.

Йому сказали, що п’ятнадцяти хвилин досить, але останньої миті він вирішив зачекати ще десять хвилин, а потім, не знімаючи маски, увійшов до кабіни й дуже повільно — бо кисень не давав йому дихати як слід — перетягнув тіла одне за одним у хвіст літака. Коли кабіна спорожніла, дістав із кишені штанів пляшечку з кристалами і розсипав їх по підлозі. Схилившись, роздивився кристали — ті не змінили колір. Тоді Джузеппе зісунув маску й обережно принюхався — запаху, здавалося, не було. Але він усе-таки, коли сів за штурвал і почав зниження до 32 тисяч футів та поступово змінювати курс з північно-західного на західний, щоб увійти в коридор, маску не зняв.

Літак-велетень розсікав нічне небо. В кокпіті, підсвіченому жовтуватими очима приладів, було затишно й тепло. У дзвінкій тиші кабіни політ реактивного літака можна визначити хіба що з легенького шелестіння турбін, а кожне клацання на панелі інструментів відбивалось як постріл дрібнокаліберного пістолета.

Петаччі ще раз перевірив «Джорджа» та чи однаково надходить пальне до двигунів, трохи відкориґував один бак, щоб не допустити перегрівання.

Задоволений, італієць зручніше влаштувався у кріслі командира і, закинувши в рот таблетку бензедрину, задумався про майбутнє. В одній парі навушників, розкиданих по підлозі, почулося настирливе цвірінькання. Петаччі поглянув на годинник. Авіадиспетчерська Боскомба намагалася зв’язатися з «Віндікатором». Він пропустив третій напівгодинний сеанс зв’язку. Скільки ще чекатиме авіаслужба, перш ніж почне піднімати по тривозі морських рятувальників, командування бомбардувальної авіації та управління повітряним флотом? Але спершу мають відправити запит до Південного рятувального центру для багатоступеневої перевірки, на що витратять якнайменше пів години, а за цей час він буде далеко.