Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 35)

Івасик раптом відчув, що маму в нього забирають. Що вона не належить більше нероздільно йому й тільки йому, як це було завжди. Що вона, коли отак сміється, майже чужа йому.

Тінин тато перехопив його ворожий погляд спідлоба і широко розкрив очі:

— Овва! Що сталося? Чи не побилися ви з Христею? Товариші!

— Ні-ні, таточку! Все гаразд, — поспішила сказати Тіна.

По дорозі додому Івасик мовчав.

І тільки дома раптом вигукнув одчайдушно:

— Нащо він тобі?! Нащо вони нам?! — і гірко заплакав.

Мама розгублено застигла, потім рвучко обняла його:

— Ну, заспокойся, заспокойся, синку! Що ти! Що ти!.. Ніхто, ніхто мені, крім тебе, не потрібен… Ніхто!

Лише коли він перестав плакати, вона тихо сказала:

— Я чогось думала, що вони тобі подобаються… Мені так здавалося… А якщо ні, то, звичайно…

Він нічого не відповів.

На другий день, коли батьки прийшли забирати їх після «продльонки», Микола Іванович і Лідія Петрівна стояли вже в різних кутках вестибюля. Наче незнайомі. Тінин тато раз у раз поправляв пальцем окуляри на переніссі і ніяково усміхався. Ніяких жартів, ніяких дотепів. Івасикова мама дивилася втомлено і байдужо.

Настав Новий рік, а потім канікули.

Івасик зовсім заспокоївся.

Тільки помітив, що мама перестала чепуритися й наспівувати.

Одного разу наприкінці канікул пізно увечері мама підійшла до вікна і раптом з відчаєм махнула рукою, різко обернулася до Івасика. Не знати чому, Івасик удав, наче не помітив нічого. Але по хвильці підійшов до вікна і глянув на вулицю. На тому боці під деревом напроти їхнього будинку хтось стояв. Був мороз, хурделиця, поодинокі перехожі поспішали, намагаючись швидше сховатися в будинок чи тролейбус. А цей стояв, тупцяючи на одному місці, і щулився від холоду. Потім враз смикнувся і сховався за дерево.

Івасикові постать видалася якась знайома. Але розібрати було важко — далекувато, темнота й хурделить.

Мама вже постелила постіль і гукнула його спати… І знову, сам не знаючи чого, Івасик не сказав мамі ні слова про те, що побачив.

Через два дні канікули закінчилися.

Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.

Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.

Її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:

— Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?

Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:

— Та ні, нічого! Все нормально.

І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: «Чого ти?», вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:

— Тато захворів… Температура тридцять дев’ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через мене. — І підборіддя в неї затремтіло.

У Івасика стислося серце.

— Ну, не переживай… Видужає… У мене теж було колись запалення легенів… крупозне… Я ще зовсім малий був… Мама мене цілі ночі отак на руках носила… Щоб не було набряку легенів… І — як бачиш… Видужає… Не хвилюйся… А хто з ним зараз?

— Сусідка… Це вона наполягла, щоб я в школу пішла… Я не хотіла… — в очах у дівчинки були сльози.

На «продльонку» Тіна не залишилася.

Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:

— А Тінин тато захворів… Температура тридцять дев’ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через Тіну…

Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:

— Але ж він видужає… Правда ж?.. Я ж видужав.

Всю дорогу додому вони мовчали.

Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:

— Івасику, синку, я… я мушу провідати Миколу Івановича… Я ж медсестра… Може, я там потрібна… Запалення легенів — це не жарти…

Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:

— Авжеж… Треба провідати… Тільки… візьми й мене з собою…

Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потім узяла шприц у блискучій металевій коробочці, якісь ампули, і вони пішли.

Двері їм відчинила заплакана Тіна.

Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний.

— Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?..

Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.

Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він вперто хитав головою, заперечуючи.

— Що? Що з ним? — прямо з порога спитала Лідія Петрівна.

— Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Через кожні чотири години. І банки, і взагалі догляд… А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх… Скажіть хоч ви йому…

Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримала його однією рукою за чоло, другою — за пульс. А він винувато щось шепотів.

— Не хвилюйтесь, — обернулася Івасикова мама до лікаря. — Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю…

Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.

Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни… Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, звичайно, тато. А малювала, звичайно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні, кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти… І ще — майже на кожному малюнку було сонце — жовте, яскраве, променисте.

Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом…

Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.

Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.

Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:

— Не переживай, Христю… Раз мама тут, все буде нормально.

І усміхнувся.

Він вперше назвав її Христею, як називав її тільки тато, і сказав не «моя мама», а просто «мама».

Тіна усміхнулася йому крізь сльози.

…У другому класі в них вже було одне прізвище — Яременки: Тіна та Івасик Яременки.

Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Боборика і Люська Зарічняк — теревенити.

Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав:

— Це моя сестра. Моя мама — її мама. А її тато — мій тато. І хто буде хихикати й теревенити про це, тому я дам по голові.