Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 37)

— Не чіпай!

— Козел!.. Ти ж ні разу їх і не надівав. Я ж знаю. Я ж за тобою вже давно стежу… Ти ж просто носиш їх… для показухи…

— Пусти! — Фрукт плаксиво скривився.

— Поносив — дай іншому поносити, — чорнявий рвонув рукавичку до себе.

І враз Валя збагнув: та Фрукт же звичайний боягуз, такий, як і він!

І рукавички боксерські він носить для хоробрості!

І так Валі стало радісно й весело від того відкриття, що він аж реготнув уголос.

То чого ж він тут ховається у кущах? Чого?

От коли пройти треба гоголем повз ворога свого осоромленого!.. На очах прекрасної Майї Юхимець і Маринки Зозулі.

Валя вихопився з кущів і швидким бадьорим кроком з презирливою усмішкою поспішив через двір.

Побачивши, як Валя рішуче наближається, чорнявий раптом завмер, пильно глянув на нього, потім перевів погляд на Фрукта, потім знову на Валю. В очах його майнув переляк.

І коли Валя підійшов зовсім близько, чорнявий криво усміхнувся:

— Та нате вам ваші рукавички! Дуже вони мені потрібні! — Він кинув уже одібрані у Фрукта рукавички на землю і, насвистуючи, швидко пішов геть.

Валя аж спинився від несподіванки.

Фрукт схилився, піднімаючи рукавички. Потім випростався, глянув мигцем на Валю, одвернувся убік, тихо пролепетав: «Спасибі!» — і шмигонув у під’їзд.

І тільки тоді Валя остаточно збагнув, що сталося.

Його, боягуза, злякався чорнявий чужак-заброда, що одбирав боксерські рукавички у Фрукта! У Фрукта, якого Валя так боявся. І Фрукт йому, Валі, сказав: «Спасибі». За порятунок.

Та це ж… це…

Валя зиркнув на балкон. На балконі не було нікого.

Невже не бачили? Невже раніше пішли з балкона і нічого не бачили?!. От же…

І все одно радість, ні з чим не зрівнянна радість охопила Валю.

…Звичайно, не думайте, люди добрі, що Валя одразу, в одну мить став одчайдушним сміливцем. Так не буває.

Але якщо боягуз вперше подолав свій страх, відчув, що він на щось, може, здатний і спромігся на якийсь бодай незначний вчинок — не такий він уже й боягуз.

Наступного дня Валя йшов до школи веселий і радісний. Не було в його душі колишнього страху. І усміхався він упевнено, як ніколи.

Гришка Гонобобель, який завжди, коли Валя проходив, жартома замахувався на нього, а потім повільно опускав руку, усміхаючись: «Не бійсь! Дядя жартує!» — на цей раз лише ковзнув по ньому поглядом і не замахнувся.

Майя Юхимець і Маринка Зозуля вже сиділи за партою і про щось, як завжди, шепотілись.

Побачивши Валю, вони лукаво усміхнулися. І в поглядах їхніх було щось нове.

«Може, все-таки вони бачили?..» — радісно тьохнуло Валине серце.

Ех, як же ж гарно бути небоягузом!..

Валя повільно звів очі на Шурочку:

— Але ви ж певні, ви ж знаєте, що це не я…

— Нічого ми не певні, нічого ми не знаємо, — щиро сказала Шурочка. — Якби знали, не питали б… У тому-то й справа, що не знаємо…

Коли вони одійшли од Валі, Тіна, зітхнувши, сказала:

— Даремно ми його образили… Він вирішив, що ми кепкуємо, насміхаємося… А він не такий поганий хлопець, — Тіна докірливо зирнула на Таю. — Теж іще!.. «У житті так буває»… Агата Крісті!..

— Ну, я ж думала… Я не хотіла, — почервоніла Тая.

— Ну, гаразд, дівчатка, не сваріться, — сказала Шурочка. — Взагалі-то, щоб знайти сумку з такими грошима і не оддати зразу комусь із дорослих, самому понести в міліцію, та ще й не просто, а подзвонити і потім втекти — треба мати характер…

— Звичайно! — підтвердила Тіна.

— Авжеж! — кивнула Тая.

— Ну, тоді це — Дениско! — сказала Наталі.

Дениско Чорногуз

Дениско Чорногуз хлопчик пещений, вихований. Завжди в чистенькій гарній сорочечці, у випрасуваному костюмчику. І зачіска завжди акуратненька — бабуся двічі на місяць водить його у перукарню. Битися він не любив, ніколи не бився, до всіх завжди був люб’язний, ввічливий — і до хлопців і до дівчаток. Ніколи не гасав войовничо подвір’ям з іграшковим автоматом, галасуючи одчайдушно: «Тра-та-та-та-та!» Не вигукував страшним голосом: «Падай! Ти вбитий!» Гарний спокійний хлопчик.

І тому всі у четвертому «А» дуже здивувалися, коли дізналися, що Дениско всерйоз збирається стати десантником. Кадровим військовим.

Адже ще зовсім недавно у першому, другому класі він висловлював інші бажання. У першому класі він хотів буди директором школи. Як Вадим Григорович. Хоча не можна сказати, що це така вже мирна професія.

У другому — науковцем-лінгвістом. Як його тато Вячеслав Іванович. Навіть англійську мову почав вивчати додатково. Понад шкільну програму. З учителькою-репетитором.

І раптом…

Про це у четвертому «А», до речі, ніхто не знав.

Раптом повернувся з армії Денисків сусіда, що живе з ними на одній площадці, Валера Соколенко.

Дениско давно, ще до армії, дружив з ним. Коли Дениско пішов у перший клас, Валера закінчував десятий. У Дениска був перший дзвінок, у Валери — останній.

Валера часто катав його на велосипеді. Садовив на раму, і вони їхали на схили, потім по Петрівській алеї, повз Аскольдову могилу до пам’ятника Невідомому солдатові. Дениско дуже любив ці подорожі. Валера припасував до рами спеціальну подушечку, щоб Денискові було м’яко і зручно. Він тримався руками за кермо і удавав, наче то він веде велосипед.

І в листах, які писав Валера з армії батькам, він завжди передавав Денискові привіти.

Один раз він приїздив у відпустку на кілька днів. То була нагорода за відмінну службу. У хвацькому береті, у спеціальній сорочці з відкладним коміром, з-під якого виднілася тільняшка з голубими, світлішими, ніж у моряків, смугами, Валера виглядав так браво, по-молодечому, що Дениско очей від нього не міг одвести.

І коли в один з днів Валера на годину взяв його з собою у місто, Дениско був щасливий. Валера служив у десантних військах. Нічого більш геройського Дениско навіть уявити собі не міг. Те, що розповідав Валера про службу, скидалося на захоплюючий кінофільм. Стрибки з парашутом, долання водних рубежів, марші-кидки на десятки кілометрів, бої з переважаючими силами супротивника…

— Десантник мусить уміти все, — говорив Валера. — Це воїн-універсал. Парашутист, альпініст, моряк, танкіст, сапер… Немає військової та й мирної справи, яку б не вмів робити десантник. Якщо треба — керуватиме торпедним катером, якщо треба — поведе літак. Один десантник мусить зуміти обеззброїти і знешкодити кількох ворогів… І разом з тим десантник — добра людина. Завжди допоможе, завжди підтримає, ніколи не кине людину в біді…

Дениско слухав і дивився на Валеру закоханими очима… Але часу було дуже мало, Валера тоді зміг подарувати Денискові лише одну годину.

І от нарешті Валера відслужив і повернувся додому.

Життя Денискове одразу ж змінилося. З першого ж дня.

О сьомій ранку Валера дзвонив у Денискову квартиру:

— Солдат Дениско! Підйом! На зарядку виходь!

І Дениско з Валерою бігли у двір робити зарядку, а тоді «водні процедури» — милися до пояса холодною водою. Денисків тато у цей час завжди ще спав, тому що ночами писав докторську дисертацію.

Потім Дениско, поснідавши, біг до школи, а Валера на роботу — він уже працював шофером таксі і заодно вчився на вечірньому в політехнікумі.

Якось у неділю вони поїхали кататися на велосипедах. Дениско вже мав свого «Орлёнка» і їздив, як скажений (так казала мама).

Виряджаючи Дениска з Валерою, та ж таки мама стурбовано наставляла:

— Ви ж, дивіться, обережно! Такий рух! Дениско! Валера!

Валера зробив заспокійливий рух:

— Тьотю Галю! Тримайте себе в руках. У ввіреному мені підрозділі все буде в порядку!