Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 39)
Під трьома деревами, як у ковбойському фільмі, стояли притиснуті спинами до стовбурів Хамід, Батир і Дениско. Їх тримали за руки по двоє, а Дениску аж троє воїнів Лободи. А сам Володька, мокрий з голови до ніг, ходив від одного до другого і розстрілював їх з автомата-водомета системи «Соска», гугнявлячи:
— Ань-ань!.. Ань-ань!.. Ань-ань!..
Не бажаючи применшити чоловічу гідність хлопчачої половини нашого четвертого «А», я все-таки мушу визнати, що вирішальну роль у цій конкретній військовій операції відіграли саме дівчатка.
— Ах ви розбійники!
— Ах ви хулігани!
— Ах ви бандити!
— Що ж це ви робите?!
— Як ви смієте?!
— Як вам не соромно?!
— Пустіть зараз же!
І все це на такій високій верескливій ноті, на якій вміють кричати тільки дуже обурені дівчатка.
Я думаю, не лише розбишаки Володьки Лободи, а й справжній військовий підрозділ міг би не витримати, розгубитися.
Галочка Семенова безстрашно підскочила до Володьки Лободи, вирвала з його рук «автомат-водомет», швиргонула його в кущі й зарепетувала:
— Ах ви безсовісні!.. Що ж це ви робите?!. Це ж наші узбецькі друзі! Виходить, вони прилетіли за п’ять тисяч кілометрів, щоб ви отак обливали їх водою?!. Та ми вас!.. Та ми вам!..
Фельдмаршал Лобода отетеріло дивився на неї.
Його воїни одразу ж одпустили бранців і теж розгублено кліпали очима.
Нарешті Володька трохи прийшов до тями.
— Та ну вас!.. Розкричалися… Вже й пограти не можна… Хіба з вами пограєш у якусь людську гру… Ну, кадри!.. Айда, хлопці!.. Ань-ань!.. — але те «ань-ань» вийшло в нього кволеньке, дохлу вате. І під оте дохлувате «ань-ань» військо Лободи зникло у кущах.
Вперше в історії Лободиних війн перемогу над ним було одержано без жодного пострілу.
Старший з узбецьких хлопців, мокрий як хлющ Батир підійшов до такого ж мокрого як хлющ Дениска, зняв свою тюбетейку і надів Денискові на голову.
— О!.. Дениско — справжній батир! Не Батир — батир, не Хамід — батир. А Дениско — батир!
Дениско ніяково здвигнув плечима, а всі здивовано перезирнулися. Усе з’ясувалося пізніше.
Батир і Хамід забрели у кущі. Там на них напало Лободяче військо й захопило у полон. Дениско випадково став свідком цього викрадення. Назирці подався за ними у яр. І там, коли Володька Лобода підняв над головою «водну бомбу», щоб кинути її на Батира й Хаміда, Дениско здійснив десантну операцію. Ззаду накинувся на Володьку, вдарив по «бомбі», «бомба» розірвалася у Володьки над головою… Але… сили були нерівні…
Що було далі, ви знаєте…
Отоді-то вперше й довідалися всі про Денискову мрію стати десантником.
І хоч «десант» перемоги не приніс, усі визнали, що вчинок Дениска заслуговує на високу оцінку. І що мир треба захищати.
І що кадрові військові дуже для цього потрібні. А десантники, може, особливо.
Через два дні на Денисковій парті лежав аркушик із зошита в лінійку, на якому була виведена жирна червона п’ятірка з хвостиком…
Остання п’ятірка з хвостиком
Ні-ні! Йдеться не про Денискову. Денискова була не останньою.
Але почекайте — про ту останню п’ятірку з хвостиком розповімо трохи згодом.
А тепер час познайомитися з Іринархом Івановичем.
Якщо ви його ніколи не бачили, ви собі навіть не уявляєте, що це за людина. Коли він, злегка накульгуючи, заходить у школу, перше враження, що то якийсь професор. Фетровий капелюх з шовковим кантом. Синій костюм-трійка. Сліпучо-біла сорочка, галстук. У руках валізка-дипломат. Якщо до цього додати благородні риси немолодого обличчя, поважну, досить огрядну, але статечну фігуру, то вийде портрет члена-кореспондента Академії наук або художнього керівника столичного театру.
Ще й ім’я, яке зустрічається один раз на кілька мільйонів людей, — Іринарх. Іринарх Іванович.
Але він не професор, не член-кореспондент і не художній керівник театру, Іринарх Іванович — учитель праці.
У майстерні він знімає капелюха, перевдягається у синю спецівку, виймає з дипломата інструменти і починає урок.
Такого вчителя праці, я думаю, немає у жодній школі Радянського Союзу. Є інші, дуже гарні, але такого немає.
Тільки не думайте, будь ласка, що він якийсь дивак, оригінал, як то кажуть, «з привітом».
Нічого дивацького в ньому немає. Хіба, може, те, що він носить інструменти в дипломаті, замість того щоб спокійно залишати їх у шафі майстерні. Але…
— Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою, — усміхається Іринарх Іванович. — І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент все одно що для музиканта скрипка… Ну, звичайно, дорогі товаришочки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок — завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток вже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма…
Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного.
Але людина він надзвичайна.
Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.
На своїх уроках Іринарх Іванович весь час щось розповідає. А розповісти йому є що.
Іринарху Івановичу далеко за шістдесят, а може, навіть і за сімдесят, але він ще міцний, як той дуб. Почав трудовий шлях він у дванадцять років. І ким тільки у своєму житті не був — і слюсарем, і столяром, і трактористом, і бетонником, і муляром, і штукатуром, і електриком, і монтажником… — усі, мабуть, професії робочі освоїв.
— Як десантник, — сказав Дениско.
І куди тільки не кидала Іринарха Івановича доля. Він будував Дніпрогес і Комсомольськ-на-Амурі, Магнітогорськ і Волго-Балт…
Під час війни він теж і воював, і працював. Він був у війну сапером, будував бліндажі, мости, наводив переправи… А після війни відбудовував той же Дніпрогес, зруйнований фашистами, піднімав цілину (будував селища для першоцілинників). Неспокійний був у нього характер. Любив Іринарх Іванович нові враження. Любив бути, як він казав, на передовому рубежі епохи.
— І працю любив «оперативну», як я її називаю, — говорив він. — Щоб зробив і зразу бачиш, що ти зробив. І чи потрібно це людям.
Потім будував він у Києві нові райони — Русанівку, Березняки, Оболонь.
На Оболоні з ним сталося нещастя: впала бетонна плита і розтрощила йому ногу. І хоч вік у нього й так був пенсійний, а тут ще й інвалідність, не захотів Іринарх Іванович сидіти вдома. Пішов у школу вчителем праці.
— І нітрохи не шкодую, що життя мені підкинуло на закуску таку петрушку, як я її називаю, — усміхався Іринарх Іванович. — Десять років товчуся з вашим братом-калістратом і не скучаю, дорогі мої товаришочки сини й дочки. Подобається.
Треба сказати, що й четвертому «А» (як і всій, правда, школі) дуже подобалися уроки Іринарха Івановича. Навіть Гришка Гонобобель на уроках праці мовчав і тільки носом шморгав, випилюючи якогось гачка і слухаючи в той же час оповідання Іринарха Івановича.
Цей рік для їхньої школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний піонертабір праці і відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.
Допомогли побудувати табір шефи школи — екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.
Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі. У їхньому мікрорайоні було кілька будинків екскаваторного.
І от завдяки енергії Вадима Григоровича (що, як ви пам’ятаєте, дорівнювала енергії АЕС) і активній підтримці батьків вдалося побудувати шкільний піонертабір праці та відпочинку.
Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну «запустити» одразу після іспитів.
Але, як це нерідко трапляється, будівельники трошечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник по доведенню шкільного піонертабору до кондиції, як сказав Вадим Григорович.
Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.
— Слухайте! — сказала раптом Шурочка. — А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть — у них екзамени. А ми вже і в п’ятий перейшли, і екзаменів у нас нема.
— Ой! Правильно! Давайте! — підхопили всі. — Це ж так цікаво!
— А фо?.. Можна! — сказав Боцман Вася.
— Категорично! — кивнув Ромчик Лещенко.
Навіть Гришка Гонобобель, який всі благородні ідеї спершу під усякими приводами намагався завалити, цю підтримав одразу: