Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 41)
Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.
Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійників, хто в класи, хто у волейбол… Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу… Шурочка Горобенко і Тая Таранюк належали саме до таких.
І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.
І раптом побачили Андрюху.
Повзаючи на колінах і сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою у кулаці гіллячкою прямо на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав. Наче робив щось не дозволене або секретне. Дівчата були досить далеко, він їх ще не помітив.
Шурочка поклала палець на губи, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.
На дорозі великими літерами було написано: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ „А“». А під ним здоровеннецька, метрів на півтора п’ятірка… з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.
Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.
— Так от хто ті п’ятірки з хвостиком виставляв! — почервоніла Тая.
— А Люба, значить, приносила і клала на парти, — сказала Шурочка. — Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо з Любою…
…Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і опустила голову:
— Йому так хотілося, щоб була таємниця… І він же не двійки, не одиниці… П’ятірки ставив… Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: «Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п’ятірку поставимо». І ото вивів на аркуші з мого зошита п’ятірку з хвостиком. Він чогось п’ятірки так пише… І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила… Ну, я й мовчала… Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший…
— А я знаю хто, — сказала Шурочка. — Тобто не знаю, а думаю…
— Аллочка? Правда? — підвела на неї погляд Тая.
— По-моєму, вона…
Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:
— Тільки ви не кажіть йому, добре?.. Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця…
— Авжеж… авжеж, — почервоніла Тая.
— Не скажемо. Хай думає, — кивнула Шурочка.
Так перестала існувати перша таємниця четвертого «А» класу.
А через півгодини зовсім випадково розкрилася й друга.
Оті дві міліцейські машини, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої, між іншим, приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, звичайно, їх оточили хлопці. Ну, що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися б з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..
І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого, з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, спершись на радіатор машини:
— Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?
— Уяви собі, що якраз випадково знаю, — усміхнувся лейтенант. — Друг мій у тому райвідділі працює… Знайшли. Її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором’язлива, каже, дівчинка. Не пам’ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз вчора казав…
— Ха-ха! — розплився в усмішці Ігор Дмитруха. — З іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового «А». Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхнього таке зробити. Не ті кадри… Мілкота!
Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галушкинський і Монькін навіть зареготали вголос.
— А от і ті, ті кадри! Неправда! — вигукнув Валя Тараненко.
— Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! — презирливо кинув Дмитруха під дружний регіт «бешників».
Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-«ашники» промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з «А» поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє («бешників») було зверху.
І хоч вони й розуміли, що «бешники» беруть реванш за поразку у змаганні, настрій у наших хлопців трохи підупав. Неприємно, коли хтось сумнівається у твоїй здатності на благородний вчинок…
І от цей незвичайний трудовий день закінчився…
Табору не впізнати!
Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.
Над естрадою червоний транспарант з білими літерами:
«ВІТАЄМО ПЕРШУ ЗМІНУ! РАДІСНОЇ ВАМ ПРАЦІ! ВЕСЕЛОГО ВАМ ВІДПОЧИНКУ!»
А на величезній клумбі висаджено квітами: «ЛАСКАВО ПРОСИМО!»
Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо — коли це справа твоїх рук.
Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир — шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Глафіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.
Прощально проспівала сирена міліцейської машини. Автоколона рушила.
Шурочка й Тая приліпилися до вікна.
От зараз… зараз… от…
— Ой! Дивіться! Дивіться! — здивовано вигукнула Оля Татарчук.
Край дороги на припорошеній пилом землі виднівся вже знайомий нам з вами надряпаний гілкою напис: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ „А“» — і велика п’ятірка з хвостиком.
Всі повитягали шиї, визираючи з вікон. А ті, що сиділи з іншого боку, посхоплювалися з місць, а деякі навіть скочили на сидіння.
По лісовій вибоїстій дорозі автобус коливався повільно, і тому всі встигли помітити.
Та не проїхали вони й сотні метрів, як знову автобус вибухнув здивованими вигуками.
Край дороги було написано: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ „Б“» — і теж стояла здоровецька п’ятірка з хвостиком.
Автобус четвертого «А» їхав першим після міліцейської машини. Слідом за ним їхав автобус четвертого «Б».
І всі «ашники» обернулися назад.
Там уже теж помітили напис, і в їхньому автобусі зчинилася така сама здивована метушня.
Шурочка й Тая глянули одна на одну, а потім на переднє сидіння.
Ще ніхто, крім них, не знав Андрюхиної таємниці. І Шурочка голосно, на весь автобус сказала:
— І правильно! Вони сьогодні теж цілком її заслужили…
— Ага!
— Правильно!
— Заслужили! — загукали дівчатка.
Хлопці мовчки перезирнулися, Валя Тараненко знизав плечима:
— Може, й заслужили… Не будемо злопам’ятними. — Тоді подумав і додав: — Будемо благородними…
І хлопці схвально загули.
Це ж все-таки приємно — бути благородними.
А Шурочка сказала, знову ж таки голосно, на весь автобус:
— Я не знаю, хто ставить ці п’ятірки, але це мудра і добра людина.
— Хай живе її мудрість! — підхопила Тая.
— І доброта! — закінчила Шурочка.