Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 40)

— Годиться!.. Свіже повітря… Ліс… У козаків-розбійників пограємось… Ріо-де-Жанейро!

— Ми не гратися їдемо, а допомогти довести табір до кондиції, — строго сказала Шурочка.

— Я пожартував… Ги-ги! — гигикнув Гонобобель.

Глафірі Павлівні ідея теж сподобалася, але вона вирішила все-таки для певності порадитися з Вадимом Григоровичем.

Вадим Григорович ідею четвертого «А» гаряче підтримав:

— Прекрасно!.. Молодці!.. І четвертий «Б» загітуємо!.. Треті, звичайно, ще ранувато, а четверті, тобто навіть вони вже ж п’яті, саме враз. Все! Вирішено! Замовляю автобус з супроводом.

І от у неділю вранці п’ять автобусів, два дитячих (кожному класові по окремому) і три дорослих, рушили по Обухівському шосе.

Автобуси їхали, хоч був сонячний ранок, із засвіченими фарами. Очолювали й замикали автоколону жовті з синьою смугою міліцейські машини. Такий тепер порядок, — коли везуть велику групу дітей, автобуси засвічують фари, а попереду й позаду колону супроводжують машини Державтоінспекції.

Вже одне це настроїло обидва четвертих (а точніше, вже п’ятих, але ми будемо називати їх за звичкою четвертими) на святковий урочистий лад.

— Як іспанських королів везуть, — усміхнувся Валя Тараненко. — Або прем’єр-міністрів…

— А ти думав! — гордо сказала Шурочка. — Діти у нас в країні важливіші за королів. Не кажучи вже про прем’єр-міністрів…

У їхньому автобусі їхав Іринарх Іванович. Він уже знав, що ідея народилася в четвертому «А», й дуже за це четвертий «А» поважав.

— Молодці! Хвалю! Саме за ініціативу. Дуже цінна річ ініціатива — отой детонатор, як я його називаю, без якого ніякого вибуху трудової активності мас бути не може. Частіше виявляйте ініціативу, дорогі товаришочки сини й дочки, якомога частіше. І життя ваше буде цікавим, цінним і неповторним.

Автобуси звернули з шосе у ліс і на вибоїстій лісовій дорозі заколивалися, як на хвилях. По вікнах захльоскали гілки дерев.

Аж от і табір.

Білі корпуси з брудними, заляпаними крейдою шибками. Всюди купи різного будівельного сміття — і на алеях і на доріжках…

До кондиції ще було далекувато.

Хоч і попереджалося — малих дітей не брати, позаяк то не розважальна поїздка для відпочинку, а трудовий недільник, — дехто все-таки не вдержався. Приходьки взяли Наталоччину п’ятирічну сестричку Лесю («Вона в нас тиха й смирна, як овечка, та й залишити ні з ким, повірте, хоч плач»). І Миркотани Любиного шестирічного брата Андрюху прихопили («Ви ж його знаєте, він і до роботи беручкий, більш за деяких ваших четвертаків утне»).

Щодо Андрюхи, то в класі його таки добре знали. Хлопець він був цікавий, самостійний, що називається «з фантазією». І, як на свої шість років, дуже метикований. Коли йому ще не було й п’яти, він прийшов записуватися до школи. І, що цікаво, уже знав тоді літери, лічбу, вмів по складах читати, до десяти рахував і навіть трохи писав.

Коли йому сказали: «Почекай пару років, тоді прийдеш», — він сердито насупив брови: «Мені чекати ніколи. Мені треба скоро. Я ж буду першим космонавтом дитячого віку. Їм такі треба. Щоб літати на далекі планети».

Виявляється, старша сестричка Оксана колись розповідала при ньому Любі фантастичну книжку, у якій на ракеті, крім дорослих, летіли й діти, бо тільки вони аж під старість могли долетіти до бажаної планети.

І Андрюха вирішив готуватися в космонавти. Причому виявив неабияку наполегливість.

Як ви вже знаєте, Миркотани любили сімейний туризм і щосуботи-неділі вирушали з рюкзаками у мандри. Так у тих мандрах малий Андрюха не відставав від старших, а Любу й Оксану іноді й перевершував, особливо в збиранні грибів, суниць, різних чудернацьких гіллячок, з яких тато Миркотан вирізав химерних тварин.

Щоб здаватися старшим, Андрюха раз у раз супив брови і закопилював губу, від чого обличчя його набувало неймовірно кумедно-серйозного вигляду. На всі спроби дорослих та й старших дітей посміятися, покепкувати з нього Андрюха не зважав. Іронія в стосунках з ним якось сама собою потроху зникала, і всі починали ставитися до нього всерйоз.

Оскільки директорові Вадиму Григоровичу довелося четвертий «Б» агітувати на недільник, то й бригадиром четвертого «Б» став він сам.

А бригаду четвертого «А» вже очолив Іринарх Іванович.

Бригадою батьків керував Микола Іванович Яременко.

Бригада батьків доводила «до кондиції» корпуси табору — мили приміщення, фарбували вікна, двері, виправляли різні технічні недоробки (підганяли двері, прибивали шпінгалети, ручки, врізали замки). А також прибирали з території залишки важкого будівельного матеріалу.

Ну, а бригади «бешників» і «ашників» поділили всю територію на дві однакові ділянки, і кожна бригада мала прибрати з своєї ділянки все дрібне будівельне сміття — різні камінці, тріски, залізячки тощо. Територія була досить велика, тому роботи вистачало.

І, ясна річ, саме собою виникло соцзмагання. Ну, просто не могло воно не виникнути. Де ви бачили, щоб поряд працювали три бригади і кожна не хотіла зробити свою роботу краще і швидше!

Відверто кажучи, бригаду батьків можна було б з нашого соцзмагання виключити одразу. Хоч батьки участь брали найактивнішу і теж щогодини бігали до дошки з показниками записувати свої досягнення. Але було ясно з самого початку, що бригада батьків програє і опиниться на третьому призовому місці. Бо де ж таки ви бачили, щоб у змаганнях батьків і дітей батьки коли-небудь вигравали?..

Отже по-справжньому змагалися лише бригади четвертого «А» і четвертого «Б».

Від усіх трьох бригад були виділені представники у спеціальну комісію по підведенню підсумків соцзмагання. І та комісія щогодини виводила бали кожній бригаді, записуючи їх на спеціальній дошці, що висіла на сцені табірної літньої естради.

Між іншим, бралися до уваги не лише голі показники ходу робіт. Ні! Голі показники ще не свідчили про перемогу. Не менш важливим був ще ряд обставин. Наприклад, дружна весела атмосфера під час роботи протягом цієї години. Відсутність суперечок і, так би мовити, сума сміху. Як ото у газетах пишуть «сміх у залі», так і члени комісії зазначали у своїх блокнотах, потім на дошці — «сміх» і ставили плюс. Кількість плюсів обов’язково входила у показники. Сміх без причини, так званий «дурносміх», не зараховувався.

Або ще був один показник — «трудова пісня», тобто пісня, яка допомагала в роботі. Причому знову ж таки шумові ефекти, так звана «горлопанівка», не зараховувалися.

Тут, на превеликий жаль четвертого «А», показники четвертого «Б» були значно вищі. Солістка «бешників» Таня Верба своїм чистим, як джерело, і заливистим, як срібний дзвіночок, голоском виводила такі трелі, що їх підхопили у кущах одразу аж двоє соловейків. І це було так прекрасно, що всі — і діти, й дорослі — вмить завмерли і якусь хвилю слухали це чудове тріо: Таню і двох соловейків.

Завдяки Тані Вербі «бешники» сильно рвонули вперед.

Зате по сміху кращими були «ашники». Тут показали себе справжніми молодцями Кум Цибуля та Боцман Вася. Вони так весело, так дотепно один одного жартома під’юджували, що вся бригада аж вибухала дружним реготом.

В роботі поступово з’ясувалося, що вулканічна енергія директора Вадима Григоровича все ж таки не могла замінити величезного життєвого трудового досвіду Іринарха Івановича.

Вчитель праці, мов полководець, раз у раз міняючи тактику залежно від забрудненості території, то кидав головні сили бригади на лівий фланг, то переносив на правий.

Накульгуючи, він обходив бойові порядки своєї армії і повторював:

— Молодці! Пишаюсь вами, дорогі товаришочки сини й дочки!.. Завзятушники-передовушники, як я таких називаю…

Жодна керівна вказівка не могла б заохотити їх більше, ніж оте «пишаюсь вами».

І кожен з них так старався, так старався, як ніколи, мабуть, у житті.

Можете вірити, можете ні, але шестирічний брат Люби Миркотан Андрюха не тільки не відставав від четвертаків, а був серед найперших. Насупивши брови й закопиливши губу, він вишукував у траві такі дрібні цурочки й залізячки, яких не помічали інші.

— Ну, характер! — захоплено розводив руками Іринарх Іванович.

І коли після обіду п’ятирічну сестричку Наталі Приходько Лесю вкладали на веранді годинку поспати і хтось із батьків заїкнувся: «То, може, і Ан…» — Андрюха так блиснув очима, що той «хтось» проковтнув закінчення, замовк і сховався за чиюсь спину.

Звичайно, і сміх, і пісні річ потрібна, але все-таки головною в змаганні була праця, те, що бригада зробила.

І сам сонцесяйний директор Вадим Григорович, бригадир бригади «бешників», через дві години після обіду, коли трудовий день учнівських бригад завершувався (ясна річ, він був коротший за дорослий), чесно визнав перед усіма:

— Звичайно, нам дуже хотілося бути першими. Що там казати. Або хоча б зрівнятися, тобто коли ото кажуть: «Перемогла дружба…» Але… хоча мій четвертий «Б» працював відмінно і по піснях був поза конкуренцією… але на цей раз першими доводиться визнати бригаду шановного Іринарха Івановича. І я особисто привселюдно визнаю його керівництво бригадою недосяжним. Якщо вдатися до військової термінології, то я лише старший сержант, а він — генерал.

Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть «бешники» після цього не так уже переживали свою поразку. Раз сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!