Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 34)

— Все! — раптом рішуче махнув рукою Боцман Вася. — З завтрафнього дня ми з Капітаном записуємось у басейн!.. Я вам чесно скажу, я теж поганенько плаваю. І якби впав отак несподівано за борт — хто його зна… А плавати вміти треба. Особливо морякам. Питання життя і смерті! Фо ти!..

Петрусь із вдячністю подивився на Васю.

Спасибі тобі, Боцмане!

Я розумію, ти добре плаваєш. Але ти — справжній Друг!

Спасибі!..

Коли актив підійшов до його парти, Боцман Вася винувато схилив голову набік і сказав:

— Я вже знаю, чого ви… Дуже б хотілось… Але… Я так фкодую, фо це не я…

Актив зітхнув і перезирнувся.

— А може, Оля Татарчук? А? — подивився на них Вася. — Чого це ви тільки на хлопців думаєте?.. Оля якраз…

— У Олі в той день були змагання. Вона тоді була у басейні, — сказала Шурочка. — Я вже думала…

Коли актив облишив Боцмана Васю, Наталі Приходько ще раз зітхнула й сказала:

— А я так сподівалася, що це все-таки він… По-моєму, він найбільше підходить… з усіх хлопців… найбільше…

— А по-моєму, є й такі, які підходять не менше, — звівши брови, сказала Тіна.

— Ну, звичайно, твій Івасик! — уїдливо сказала Наталі.

— Дівчата, ну, не треба, — сказала Тая Таранюк і почервоніла. — У нас в класі всі хлопчики гарні.

— Ну… це ще треба подумати… — сказала Шурочка.

— Я тільки знаю, що Івасик міг би! — вперто сказала Тіна.

— Тобі видніше, — сказала Наталі.

— Видніше! — з притиском повторила Тіна.

Івасик і Христя

Івасик Тимченко, головатий, крутолобий, неусміхнений, жив удвох з мамою. Тата в нього не було. Спершу мама казала, що тато помер, як Івасик ще був дуже маленький, але потім у дитсадку нахабнуватий Жора Мукосій сказав, що тата в нього не було зовсім, що мама його мати-одиначка і взагалі нічого вигадувати. Івасик тицьнув Жору в ніс, але це справи не змінило. Язиката Соня Боборика вступилася за Жору і сказала, що правда-правда — Івасикова мама — мати-одиначка, і це всі знають.

Івасик нишком плакав у кутку, ковтаючи сльози. Він дуже любив свою маму, найніжнішу, найдобрішу з усіх мам на світі, і не міг повірити у ці злі розмови.

Але увечері мама зітхнула і сказала:

— Так, синку, з татом нам не пощастило. Він не вартий нашої з тобою уваги. Негарною він виявився людиною. Не будемо про нього згадувати. Головне, що в мене є ти, а в тебе я. Будемо любити одне одного і не пропадем.

І так вона це щиро і просто сказала, що Івасик потроху заспокоївся.

Тіна Яременко, гостроносенька, кучерявенька, з кількома цятками-родимками на щоках і на шиї, дуже любила сміятися. Правда, це їй вдавалося не завжди.

Жила Тіна удвох з татом. Мама тата покинула, вийшла заміж за якогось військового і кудись поїхала. Коли на суді Тіну спитали, з ким вона хоче залишитися, з татом чи з мамою, вона, не задумуючись, сказала:

— Звичайно, з татом.

Власне, тато для неї змалечку був і за тата, і за маму. Тато її, маленьку, сповивав, купав, годував із соски.

Мама Тінина була артистка — хористка в театрі оперети. Вона ніколи не мала ні хвилини вільного часу. Зранку в неї були репетиції, увечері спектаклі… І татові, звичайно, довелося самому займатися Тіною. Робив він це з задоволенням, бо дуже Тіну любив.

Тато був веселий добрий чоловік, але маму це не влаштовувало. Тіна пам’ятала, як мама, не соромлячись її, Тіниної, присутності, істерично кричала на тата:

— Паяц!.. Остогидли мені твої дешеві жарти!.. Я на них собі нової сукні не куплю. Не вмієш заробити, як інженер, іди в різники. Нікчема! Невдаха!

Тато мовчки винувато усміхався і раз у раз поправляв на переніссі вказівним пальцем окуляри, які весь час чогось сповзали.

Тіна не витримувала і теж починала кричати на маму:

— Не чіпай! Не чіпай! Це мій тато! — і тупотіла ногами.

— Ну й цілуйся, цілуйся з своїм татусем! — кричала мама. — А я не хочу!

Тіна ніколи тепер не згадувала маму. Наче її й не було зовсім.

Так склалося, що Івасика й Тіну Глафіра Павлівна першого ж дня у першому класі посадила за одну парту.

І коли були батьківські збори, на яких обирали батьківський комітет, Тінин тато Микола Іванович та Івасикова мама Лідія Петрівна теж сиділи за однією партою (Глафіра Павлівна садовила батьків на тих місцях, де сиділи їхні діти).

І Миколу Івановича, і Лідію Петрівну обрали у батьківський комітет.

Глафіра Павлівна була ними дуже задоволена. З усього батьківського комітету Микола Іванович і Лідія Петрівна працювали найбільше і найактивніше.

Лідія Петрівна влаштувала у класі аптечку (вона була медсестрою). А Микола Іванович змайстрував для аптечки у кутку дуже симпатичну навісну шафку з скляними дверцятами.

Коли Микола Іванович майстрував, то просив Івасика допомогти. Івасик подавав інструменти, цвяшки, тримав рейочки. І навіть два цвяшки забив сам. Правда, перший зігнувся. Але Микола Іванович випрямив його, весело примовляючи:

— Ич, що надумав! Згинається!.. По капелюшку його за це, по капелюшку!..

Тіна стояла поруч і усміхненими очима закохано дивилася на тата.

Спершу Івасикові сподобалася і сама Тіна і її тато — особливо тато. І стосунки між ними сподобалися — жартівливі, веселі стосунки.

— Ану, Христя, розгортай-но щоденника! Що там у тебе сьогодні вскочило? — казав тато, приходячи забирати її з «продльонки».

— Будь ласка, товаришу тато! За гачечки п’ятірочка зачепилася. А з паличками гірше, кривенькі вийшли, більше трієчки не потягли, — кумедно бідкалася Тіна.

— Ай-ай-яй!.. Оголошую вам своє батьківське «фе»! Наказую — палички вирівняти, трієчку виправити!

— Єсть! — вона кидалася татові на шию і цілувала його. У душі в Івасика ворушилася заздрість.

Якось вони пішли всім класом до оперного театру, на балет «Лісова пісня». І сиділи поряд — Тіна з татом, Івасик з мамою. І радісно було Івасикові.

А перед Жовтневими святами вони пішли в кіно, вже без класу, просто вчотирьох — Івасик з мамою і Тіна з татом. І потім ще двічі ходили… І нічого в цьому не було дивного, все нормально.

Але якось перед Новим роком на перерві Івасик почув, як Соня Боборика (вона й тут опинилася з ним в одному класі) сказала у гурті учнів:

— А її тато залицяється до його мами…

— Ги-ги! — гигикнув Гришка Гонобобель.

Івасика мов окропом ошпарило.

Соня Боборика ще щось сказала, але він уже не добрав, бо швидко пройшов повз них, удаючи, наче не почув.

Івасик і сам помічав, що мама останнім часом стала більше чепуритися, стежити за собою. І настрій у неї був веселіший — вона часто навіть наспівувала, чого раніше ніколи не робила. Але Івасик тільки радів з цього.

Аж виявляється…

На уроці він ні з того ні з сього раптом штовхнув ліктем Тіну:

— Посунься!.. Розсілася…

Вона здивовано глянула на нього. Але нічого не сказала, посунулася…

І так стало гірко Івасикові, що й словами не висловити…

Після «продльонки» їх прийшли забирати разом і його мама, і Тінин тато.

Вони стояли у вестибюлі поряд. Він розповідав їй щось веселеньке, видно, жартував, а вона сміялася, та так охоче, так дзвінко, так радісно, як не сміялася ніколи раніше.