Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 22)

Так-от, пішла сьогодні група «бешників» — «продльонщиків» у Ботанічний сад. Спасокукоцький і Кукуєвицький одкололися, побігли в овочевий магазин випити соку.

Глип — а у кіоску стоїть біля вагів Кум Цибуля і… продає яблука. У синьому фартусі, у береті, мов справжнісінький продавець.

Спасокукоцький і Кукуєвицький так і вклякли від подиву.

Кум Цибуля помітив їх, підморгнув весело і хоч би що. Спасокукоцький і Кукуєвицький навіть про сік забули, так і не випили. Постояли-постояли з роззявленими ротами і повернулися назад.

«Ашники», почувши незвичайну новину, розгублено перезирнулися. Як на це реагувати, у першу мить вони ще не знали.

Тільки Гришка Гонобобель, який ревниво ставився до популярності Кума Цибулі, дозволив собі гигикнути досить радісно:

— Ги-ги!.. Продавець!.. Негоціант Цибуля!..

Та Люська Зарічняк вигукнула за звичкою:

— Уявляєте? Уявляєте?.. Жах!

Всі інші вичікували. Та й справді — хто приніс новину? — «бешники». Постійні їхні суперники і конкуренти. Та ще й оті Спасокукоцький і Кукуєвицький, які тільки й знають, що підхихикують завжди з-за чужих спин. А може, взагалі брешуть?! Може, наговорюють?

Тому про всяк випадок Шурочка Горобенко вирішила «бешників» трохи притой… пригасити.

— Ну й що?! — задерикувато труснула вона головою. — Ну й торгує! І хай! На здоров’я! Потрібна для людей справа. І нічого вам!..

— Категорично! — підтримав її Ромчик Лещенко. Він дуже любив слово «категорично».

А тихий Антоша Дудкін мовчки кивнув головою.

І Спасокукоцький та Кукуєвицький тут же пригасли, відступили і зникли за дверима.

— Але подивитися все-таки треба! — сказала Шурочка, як їх уже не було.

— Категорично! — знову-таки сказав Ромчик.

По дорозі до того овочевого, що біля Ботанічного саду, говорили про торгівлю. Про торгівлю взагалі і про продавців зокрема.

Найбільшу обізнаність у цій справі виявила Люська Зарічняк.

— Ой, ви знаєте, ви знаєте, — джерготіла вона, — працівники торгівлі — це такі забезпечені люди! Матеріально. Жах!.. У однієї маминої знайомої сусідка по дачі (на Нижніх Садах) звичайнісінька собі продавщиця продовольчого магазину. Так чого в неї тільки нема!.. І дача, і машина, і два кольорових телевізори, дублянка, шкіряне пальто і шкіряний піджак, і всі пальці в перснях… Саме золото. Уявляєте? Уявляєте? Жах!..

— А що?.. Обважує, обмірює, обраховує… Запросто!.. — замахав руками Гонобобель.

— А потім тільки — раз! — і під суд! — тихо сказав Антоша Дудкін — його мама була народним засідателем у суді.

— Категорично! — кивнув Ромчик.

— Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! — недовірливо промовила Шурочка.

— А що? — знову замахав руками Гонобобель. — Запросто! І тато його у «Гастрономторзі» працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати. Він сам казав…

— Уявляєте? Уявляєте? Жах! — взялася рукою за щоку Люська. — Такий симпатяга і… Жах!

— А! — рубонув рукою Гонобобель. — Ви всі тільки й знаєте: «симпатяга», «симпатяга»… А цей симпатяга таким потім стане, що будь здоров!..

— Ану тебе! — обурено вигукнула Шурочка. — Тобі тільки б якусь гидоту сказати про когось!

— Не гидоту, а просто… — трохи знітився Гонобобель.

Вони якраз проходили повз велику галасливу чергу, що юрмилася навколо залізних гратчастих контейнерів, з яких, мов чудернацькі тигри, визирали смугасті херсонські кавуни.

Огрядний спітнілий дядечко у збитому на потилицю капелюсі лаявся з продавщицею:

— Ви мені нарахували три сорок п’ять, а з мене три тридцять п’ять. Я математик. Рахувати вмію.

Продавщиця, дебела й галаслива, презирливо міряла його поглядом:

— Математик!.. Який же ви, мужчина, міліметровий!.. Нате вам назад не десять, а двадцять копійок, тільки йдіть швидше. Не затримуйте мені чергу.

— Ваші копійки мені не потрібні. Мені не гроші, а принцип!.. Треба правильно рахувати.

— Ідіть-ідіть!..

— Та не затримуйте, справді!

— А ви не кричіть. Якби вас обрахували…

— Одпускайте! Одпускайте! Ну!

— А ви чого лізете? Ви тут не стояли.

— Я-а-а не стояла?! Та я безпосередньо за цією дамою! Безпосередньо!.. Я тільки бігала по авоську.

— Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.

Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:

— О!.. Чула?!. А ти — «гидоту» і… Життя треба знати!.. Ги-ги!

Шурочка мовчки одвернулася від нього.

Почалася огорожа Ботанічного саду.

Аж от…

Вони вирішили близько не підходити.

— Треба делікатно, — сказала Шурочка. — Делікатно треба.

Біля овочевого магазину був кіоск з тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат десятикласник Альоша, дійсно, у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв’язаний, видно, спеціально вкороченим для нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші, — спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без галасу, без лайки, без суперечок.

Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:

— Молодці!

— От би всюди так!

— Гарні хлопці!

Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:

— Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.

І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» — одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.

— Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! — махнув рукою Гонобобель.

— Тільки делікатно, — сказала Шурочка.

— Та делікатно-делікатно, аякже! — вже на ходу кинув Гонобобель.

Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:

— О! Привіт!..

— Негоціанту Цибулі низький уклін! — Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. — Ги-ги!..

Інші привіталися врізнобій.

— А що ти тут робиш? — не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).