Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 24)
— Слухайте, а знаєте що… — несподівано стрепенулася Шурочка.
Наступного дня з четвертого «А» на «продльонку» не залишився ніхто.
Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників ще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям — робота знайшлася кожному.
Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захоплення і з якими довелося провести роз’яснювальну роботу, й ті не відставали.
У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой «закон більшості».
У той день ніхто не з’їв жодного яблука.
Хоч всіх пригощали. І яблука були дуже смачні — «слава переможцям».
Перша таємниця четвертого «А» (продовження)
Отоді-то, у вересні місяці, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця четвертого «А».
Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу «продльонки», за який в піонерського активу на чолі з Шурочкою Горобенко були, звичайно, неприємності. Бо прогул все-таки прогул, і піонерський актив існує не для того, щоб очолювати прогули, а для того, щоб з прогулами боротися. І наступного разу благородні вчинки, поєднані з трудовим вихованням, треба обов’язково поєднувати ще й з піонерською дисципліною. Все це говорила піонервожата Оксана, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що з вожатими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки і обіцяти їх виправити. Цього ж знову-таки навчила її Оксана.
Так-от, на другий день після того випадку, прийшовши у клас, Кум Цибуля побачив на своїй парті аркуш із зошита в лінійку, складений удвоє.
Він його розгорнув і спершу здивовано, а потім ніяково гмикнув.
— Гм… Гм… А це що таке?..
Першою зирнула через його плече Наталочка Приходько, що сиділа з ним за однією партою. А тоді вже Люська Зарічняк і Гришка Гонобобель, що сиділи за ними.
На аркуші було написано синіми друкованими літерами «КУМ ЦИБУЛЯ» і червоним олівцем цифра п’ять. Причому оте напівколо у п’ятірки внизу закручувалося в маленький бубличок і закінчувалося кумедним хвостиком,
— П’ятірка з хвостиком! Ги-ги! — гигикнув Гришка Гонобобель. — Хто це тобі підкинув?
Кум Цибуля здивовано знизав плечима.
Четвертий «А» був заінтригований.
Судячи з того, що стояла п’ятірка, а не одиниця й не двійка, слід було, мабуть, сприймати це як щось позитивне. Значить, хтось хотів відзначити Кума Цибулю.
Але хто?
Хтось із класу?
Могло буть…
Кума Цибулю у класі любили, і після пригоди з яблуками для відзнаки були, як то кажуть, усі підстави. Але чому у такий дивний спосіб? Здається, досі ніхто у них не виявляв схильності до подібного таємничого благородства.
До того ж ніхто в класі п’ятірок з хвостиком не писав. У всіх п’ятірки були нормальні, без хвостиків.
— Може, Глафіра Павлівна? — сказала й почервоніла Тая Таранюк.
— Чи піонервожата Оксана? — задумливо мовила Шурочка.
— А… а може… сам Вадим Григорович? — знову сказала й знову почервоніла Тая Таранюк.
Четвертий «А» перезирнувся.
Це припущення ні в кого не викликало категоричного заперечення.
Директор школи Вадим Григорович був людиною незвичайною. Любив усе нове, прогресивне, несподіване. І сміливо, як то кажуть, впроваджував оте все у життя.
Школа у них була особлива, — за останнім словом науки і техніки. Класи були пофарбовані в усі кольори райдуги. Ті, що вікнами виходили на південь, — у так звані холодні тони: синій, блакитний… А ті, що на північ, — у теплі: жовтий, червоний, оранжевий…
Коридори були голубі. Вчені вважали, що коли діти виходять з червоного класу у голубий коридор, це створює у них зміну вражень і психологічно заспокоює зір.
Їдальня була апельсинова. Апельсиновий колір, виявляється, найбільше збуджує апетит.
Сам Вадим Григорович теж дуже тонко, як то кажуть, використовував кольорову гаму. Очі в нього були голубі, і в осінньо-літній сезон він носив голубі костюми, від чого сивина його набувала яскравого блакитного відтінку. (Правда, Люська Зарічняк запевняла, що коли директор одягає голубий костюм, то спеціально миє у той день голову підсинюючим шампунем «Фантазія», але то, звичайно, брехня). В усякому разі на директора приємно було дивитися. Особливо коли він усміхався.
Весь час Вадим Григорович був у клопоті. То він будував шкільний басейн, то організовував шкільну Третьяковку, то закладав шкільний фруктовий сад. А головне, весь час невсипущо стежив, щоб уроки вчителі проводили творчо; з вогником, з вигадкою — на грунті останніх досягнень педагогічної науки. Раз у раз Вадим Григорович без попередження з’являвся в якомусь класі. Кілька хвилин сидів на задній парті тихо, слухаючи урок. Потім з чарівною своєю усмішкою починав потроху втручатися і непомітно, шануючи гордість і гідність вчителя, повертав урок у несподіваний цікавий бік, так, що учні сиділи, роззявивши роти, і слухали, мов зачаровані.
Що й казать, талановитий був педагог Вадим Григорович. І від нього можна було чекати будь-яких несподіванок. В тому числі й отакої п’ятірки з хвостиком. Але довести ніхто нічого тоді не зміг.
Так таємниця п’ятірки з хвостиком і залишилася таємницею. Навіть більше. Потім вона стала ще загадковішою. Бо та п’ятірка з хвостиком була першою, але не останньою. Наберіться, друзі мої, терпіння. Про це мова попереду.
А зараз повернімося до нашого піонерського активу, який оточив передостанню біля вікна парту, де сидить Кум Цибуля, і, дивлячись йому прямо у вічі, питає:
— Ти?! Чи не ти?
— Клянусь!.. Та ви що?!. Невже ви думаєте, я б приховував, якби здав гроші в міліцію? Ніколи! Я ж узагалі не вмію нічого приховувати… На жаль… — Кум Цибуля усміхнувся.
То була правда. Приховувати щось Кум Цибуля таки не вмів. У нього завжди все було написано на обличчі.
— А хто? Як ти думаєш? — зітхнула Шурочка.
Кум Цибуля знизав плечима, потім роззирнувся по класу:
— А може… може, Ромчик?
— Ромчик?
— А що?.. Ви ж пам’ятаєте… на День Перемоги…
Цей дивний Ромчик Лещенко
Якщо ви скажете, що найбільша для вас у житті радість — мити посуд, особливо жирні каструлі, що ви ладні у будь-яку мить проміняти гру у футбол, у класи, у що завгодно на миття посуду, щоб тільки пошкрябати пригоріле дно, — я вам, вибачте, не повірю.
Не можу я повірити, що нормальна здорова весела людина може щиро захоплюватися такою, м’яко кажучи, незахоплюючою справою.
І ніколи не думав я, що існують на землі такі люди. Аж раптом…
Вчені довели, що найбільш балакучі в світі — це діти від п’яти до десяти років. За день вони вимовляють у середньому чотирнадцять тисяч слів.
Але Люська Зарічняк вимовляє не чотирнадцять, а всі п’ятдесят тисяч слів. Якщо не більше.
— Ой, ви знаєте… ви знаєте… — вигукує вона з самого ранку, тільки переступивши поріг класу. — Уявляєте… уявляєте… Жах!
І починає, як з кулемета, видавати інформацію. Про те, що в якоїсь дівчинки у тролейбусі розв’язався шнурок, що вчора у магазин «Кулінарія» на Хрещатику залетів горобець і не міг вилетіти, що в якоїсь тьоті Мусі з п’ятнадцятої квартири збігло молоко, що… Перелічити всього просто неможливо. І все це в Люськи було однаковим «жахом». Уявляєте?..
Так от оця Люська Зарічняк першою принесла звістку про те, що Ромчик Лещенко захоплюється миттям посуду.
Не просто миє, а саме захоплюється.
— Уявляєте, вікна їхньої кухні виходять якраз під наш балкон. Вони на другому поверсі, а ми на третьому. Ви не думайте, я зовсім не підглядаю. Дуже мені треба. Я взагалі ніколи не підглядаю. Підглядати дуже некрасиво. Підглядають тільки зовсім невиховані, безсовісні люди. Терпіти не можу, як підглядають. Але коли тобі щось просто саме лізе в очі, не будеш же ти одвертатися. Правильно?.. Так от я вже давно помітила, що Ромчик часто стоїть біля мийниці й миє посуд. У них мийниця за плитою у глибині кухні. Як трохи перехилитися через бильця, то добре видно. Ну, думаю, миє собі й миє. Хай!.. Мамі, мабуть, допомагає, мама попросила, мало що… Я теж іноді мию, як попросять. Треба ж дома допомагати. Правильно?.. Але вчора чую — мати його: «Ромчику! Та кинь ти вже ці каструлі, я сама. Біжи надвір. Хлопці оно вже двічі у футбол гукали…» — «Переб’ються! — каже. — Почекають». — «Ну що ти скажеш! — сплеснула мати руками. — Раптом ні з того ні з сього захопився миттям посуду. Синку! Та що з тобою, чесне слово?» — «А що? — усміхається. — А як мені подобається! Не може бути такого хобі, чи що?» Уявляєте?.. Жах!..
Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:
— Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник-помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!