Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 23)

— Братові допомагаю, — просто відповів Кум Цибуля. — Він ще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.

Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх.

Тільки Гонобобель продовжував «виступати».

— От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський! — Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав: — Ану хоч покажи, чим ти тут торгуєш!

Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно загукав:

— Люди! Дивіться, який товар! — він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.

— Ой!.. Я хитаюсь! — зойкнула Люська.

— Куме! — Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. — Дай хоч покуштувати, скупердяй! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.

Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.

— Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..

Гонобобель тут же, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:

— Ух-х!.. Смакота!

Люська потяглася рукою до ящика.

— Та ви що?! — обурилася Шурочка. — Це ж не його! Це ж державне. Як так можна!

— Що значить — державне? — жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель. — А… держава чия?.. Наша!.. Скажи, Куме?.. І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж?

Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:

— Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…

Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.

І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.

Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само зробити. Як всі, так і я.

А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече — ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюще!..

То як же його втриматися?..

Шурочка швидко-швидко заморгала і опустила очі:

— Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…

Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну й ящик!).

Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко по кольору зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.

Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.

— Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?.. — Люська благально глянула на Кума Цибулю.

— Бери… Звичайно… Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…

Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:

— Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.

Шурочка мало не вдавилася яблуком — от нахаба! Їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати.

А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:

— Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!

І, гигикаючи, побіг собі геть.

Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.

За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоска сам…

Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.

Вони йшли і мовчали.

Раптом Антоша спинився:

— Слухай, а… давай повернемося…

— Для чого? — Шурочка почервоніла.

— Не знаю… Але…

— Взагалі… правильно… Наче вкрали щось і тікаємо…

— Ага…

— Ходімо, — рішуче повернулася Шурочка.

Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.

Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.

— Так скільки усього, кажеш? — питав брат Альоша.

— Та, мабуть, штук із двадцять, я думаю, — зітхнув Кум Цибуля.

— Ану, прикиньмо на ваги, — Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити. — Та-ак!.. Три двісті… Плюс два сімсот… Ну, накинемо для певності ще кілограмчик… Може, ти помилився, ти ж не рахував… Не будемо державу обдурювати… А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: «хапуги, здирники, спекулянти…» Ми ж з тобою не такі. Правда?.. І ніколи не будемо…

Кум Цибуля мовчки хитнув головою.

— Виходить, кілограмів шість з половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже… — Він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші. — Не вішай, братиму, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити почастувати друзів. Навіть цілий клас.

Шурочка з Антошею перезирнулися.

— У тебе щось є? — прошепотіла Шурочка.

Антоша вишкріб кишені, зітхнув:

— Двадцять три копійки…

— Давай… У мене сорок…

Брат Альоша здивовано вирячився на неї, коли вона, несподівано з’явившись, простягла йому гроші.

— Що таке?

— За яблука… В нас просто більше зараз нема.

Альоша усміхнувся:

— Та ні. Не треба. За частування ж не платять.

— Яке там частування! — вигукнула Шурочка. — Свинство з нашого боку, а не частування!..

— Думали, працівники торгівлі… завжди знайдуть… — пробурмотів Антоша.