Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 21)

— Ну, Дуремар!.. От Дуремар!.. Ну-у… я йому не заздрю!.. Раз Лоб сказав, що все життя Дудкін тепер лікуватися буде, — значить, буде… Лоб — це такий кадр… будь здоров!.. Ну, Дудкін! І я ж його рятував, я ж рятував!.. А він мене — ліктем!.. Дуремар!..

Антоша сидів, втягнувши голову в плечі, і мовчав. Він знову був тихий і непомітний, як завжди. І навіть не вірилося, що це про нього балакають, що це він герой отієї пригоди з надкушеним пиріжком…

А після п’ятого уроку, як продзвенів дзвінок і Глафіра Павлівна взяла журнал і вийшла з класу і клас весело загаласував, збираючись додому, — у дверях раптом з’явився Лоб.

Всі дружно ахнули і завмерли.

Одразу стало чути, як дзижчить та б’ється об скло муха — така запала тиша.

Лоб мовчки крутив головою, обводячи важким поглядом клас. Брови його були насуплені.

Гришка Гонобобель стояв у проході між партами якраз перед Антошею, закриваючи його собою. Тому Вася Антошу не бачив. І продовжував мовчки похмуро озирати клас.

Нерви у Гонобобеля не витримали.

— От він!.. Василь Васильович!.. — вигукнув Гришка, обертаючись і виштовхуючи Антошу вперед. — Чого за мене ховаєшся?.. Ич!

Лоб, човгаючи ногами, попрямував до Антоші.

Червертий «А» затаїв подих.

Вася протиснувся у прохід між партами впритул до Антоші. Заніс праву руку назад, наче розмахувався…

Антоша зіщулився.

І раптом Лоб рвучко висмикнув з-за спини ліву руку й широко усміхнувся.

У ній… була цукерка.

— Нагороджую тебе «Тузиком»!.. За геройство.

Потім він обернувся до Гонобобеля:

— А ти… — і вліпив йому дзвінкого щигля.

Клас воднораз зітхнув і дружно засміявся.

ПЕРША ТАЄМНИЦЯ ЧЕТВЕРТОГО «А»

Отака була пригода з надкушеним пиріжком.

— Дудкін — міг! — впевнено сказала Шурочка Горобенко.

— Міг! — погодився піонерський актив.

— А Гонобобель — не міг! — сказала Шурочка.

— Не міг! — одностайно погодився актив.

— І я не змогла б… — опустивши очі й почервонівши, сказала Тая Таранюк, ланкова другої ланки.

Актив зітхнув, але заперечувати не став.

— І п’ятірка з хвостиком у Дудкіна ж є! — нагадала Шурочка.

— Ой! Правильно! — підхопив актив.

— Ходімо! — сказала Шурочка і повела актив до парти, де сидів і повторював якийсь урок Антоша Дудкін.

— Подивись мені в очі! — владно сказала Шурочка. Антоша підвів голову і глянув Шурочці просто у вічі своїми ясними сіро-голубими очима.

— Скажи чесно, це — ти?!

— Що? — розгубився Антоша.

— Оте саме! Гроші! У міліцію? — свердлила його поглядом Шурочка.

— Чесне слово! Ні! — вдарив себе в груди Антоша. — Чесне слово!

Шурочка зітхнула. Антоша був чесний хлопець і дивився так, що не повірити йому було неможливо.

— А… а п’ятірка з хвостиком? — як утопаючий за соломинку, ухопилася Шурочка за останній доказ.

— А в тебе хіба ні? — спитав Антоша.

Піонерський актив пильно глянув на Шурочку. Шурочка почервоніла:

— Та ви що?.. Стала б я отак крутити… Ви що?!

— А, між іншим, хто перший одержав оту п’ятірку з хвостиком? Я вже й забула, — наморщила Тая Таранюк лоба.

— Як — хто?.. Кум Цибуля! — сказав Антоша.

— Точно! — Шурочка звузила очі. — Як це я одразу не подумала.

І піонерський актив, як по команді, повернув голови і глянув на передостанню парту біля вікна.

Давайте глянемо туди й ми з вами…

Кум Цибуля

Коли ваше прізвище Цибуля, то як, ви думаєте, вас називають у класі?

Правильно!

Кум Цибуля…

Не інакше.

Бо в кожному класі обов’язково знайдеться хтось, хто читав уже «Сорочинський ярмарок» Миколи Васильовича Гоголя.

І нікуди ви не дінетеся.

Нічого ви не вдієте.

Хай вас тисячу разів звуть Петрик, ніхто вас Петриком не називатиме.

Хоч плачте, хоч ображайтесь, хоч скаржтеся Глафірі Павлівні — не допоможе нічого. Будете ви Кумом Цибулею «і вся ігра», як каже знайомий уже вам семикласник Вася Лоб.

До речі, Петрик Цибуля не плакав, не ображався і не скаржився Глафірі Павлівні.

По-перше, тому, що в нього була весела й лагідна вдача, він не любив ображатися, плакати, а тим паче скаржитися.

По-друге; він змалку звик до цього прізвиська. Сам тато називав його так ще з немовлячого віку (не татового, а Петрикового, звичайно). І старший Петриків брат десятикласник Альоша теж був Кумом Цибулею. Та й тато їхній, завідуючий відділом «Гастрономторгу» Олександр Іванович, скажемо відверто, не уникнув цього прізвиська. Серед близьких друзів і Олександр Іванович був Кумом Цибулею.

Але, щоб не було плутанини, ми з вами називатимемо Кумом Цибулею тільки Петрика.

Треба сказати, що в класі його всі любили. От є ж такі щасливі люди, які одразу викликають до себе загальну симпатію. Про них усі так і кажуть — «симпатяга».

Тільки глянеш на нього і вже не можеш втриматися від привітної усмішки.

Кругле веснянкувате личко, носик бараболькою, біляве волосся кумедно стовбурчиться їжачком, і голубі очі весь час сміються. Ніхто ніколи не бачив, щоб Кум Цибуля хмурився, сумував, сердився абощо. Навіть як десь упаде, заб’ється, — тільки на мить скривиться від болю, а наступної миті вже сам із себе сміється весело.

Гарний хлопець, нічого не скажеш.

І от про цього гарного хлопця раптом рознеслася несподівана чутка. Її принесли на «продльонку» двоє «бешників» Спасокукоцький і Кукуєвицький.

Як ви знаєте, на «продльонку», тобто подовжений день, лишаються не всі. У кого вдома є вільні від роботи родичі (дідусі-бабусі, брати-сестри тощо), ті здебільшого не лишаються. Кум Цибуля не залишався. В нього був брат Альоша — десятикласник, ще й дідусь Пантелеймон Петрович.