Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 19)

— Мій четвертий «Б» — неможливий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.

— Мій четвертий «Б» доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.

— Мій четвертий «Б» тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.

То коли ж вона каже правду?..

П’ятірка з хвостиком

Друга таємниця четвертого «А»

У четвертому «А» народилася друга таємниця.

Неждано, негадано, несподівано для всіх. Саме так, як і люблять народжуватися таємниці.

У них вже була одна таємниця — перша. Але про неї трохи згодом.

А зараз про другу, яка народилася наприкінці навчального року, у травні місяці.

Хтось із їхнього класу зробив благородний вчинок. Зробив і, як говорили у рицарські часи, забажав лишитися невідомим.

Весь клас аж підскакував від цікавості:

— Хто?!

— Хто?!

— Хто?!

Всі підозріливо дивилися один на одного, але ніхто не признавався.

А сталося от що.

У райвідділ міліції, що міститься за два будинки від школи, раптом хтось подзвонив по телефону:

— Товаришу черговий! У телефонній будці біля райвідділу стоїть сумка з грошима. Будь ласка, вийдіть і заберіть. Тільки швидше.

Голос був дитячий, але хлопець чи дівчинка — черговий міліціонер розібрати не зміг.

— А ти хто? Звідки? — спитав він.

— З… з четвертого «А»… — почав було той «хтось», але потім чи то перелякався, чи то розгубився, чи, як я вже сказав, забажав лишитися невідомим, — клац! — і поклав трубку.

Коли черговий вискочив з райвідділу, у телефонній будці вже нікого не було, а на підлозі під апаратом справді стояла сумка з грошима.

Виявилося, у той день вранці касирка однієї з київських установ пішла в банк по зарплату для колективу. Як правило, вона завжди з банку дзвонила і за нею когось присилали, щоб вона сама не несла гроші (бо сума була чималенька, близько двадцяти тисяч). На цей раз вона ніяк не могла додзвонитися (щось у них там сталося з телефоном). І пішла з банку без супроводу. По дорозі їй стало погано, вона ледве дійшла до лавки у скверику, присіла і знепритомніла. Перехожі викликали «швидку допомогу». «Швидка» приїхала, забрала її в лікарню. І ніхто не помітив, що під лавкою лишилася сумка з грошима… І от «хтось» із їхнього четвертого «А» ту сумку знайшов і передав у міліцію в такий не зовсім звичайний спосіб.

На другий день до них у клас прийшов заступник начальника райвідділу міліції підполковник Кочубей. Високий, ставний, гарний, схожий на кіногероя, він говорив з ними, як з дорослими, без тіні сюсюкання, шанобливо і серйозно, називав їх «товаришами».

— Товариші! — сказав підполковник. — Те, що зробив хтось із вас, заслуговує високої оцінки. На жаль, ще трапляються люди, які, знайшовши багато грошей, не втримуються і привласнюють їх. Товариш, який сидить серед вас, не тільки не зробив так, а й виявив скромність, не захотів назвати себе, щоб уникнути подяки й цінного подарунка. І це ще збільшує повагу до нього працівників органів міліції. Але все-таки нам хотілося б знати, хто це. Щоб потиснути йому руку і подякувати не тільки від себе, а й від великого колективу установи, від сотень людей, чесно зароблені гроші яких лежали в тій сумці…

Підполковник міліції повільно обвів поглядом четвертий «А». Всі почали перезиратися. Всі чекали, що зараз от-от хтось встане і скаже, скромно опустивши очі: «Це я…»

Але ніхто не встав і не сказав.

— Ну, що ж… — підполковник усміхнувся. — Хай буде так. Але знайте, хто б це не був — хлопчик чи дівчинка, — я його (чи її) дуже поважаю. Щиро бажаю вам, товариші учні, успіхів у навчанні і всього-всього найкращого. Якщо коли-небудь вам щось буде потрібно по нашій лінії, будь ласка, звертайтесь. З радістю допоможемо. Бувайте здорові!

І підполковник пішов.

Класний керівник, учителька української мови і літератури Глафіра Павлівна цвіла, як троянда, від гордості й задоволення.

— Молодці!.. Тобто — я хотіла сказать, молодець! — той, хто це зробив… Я, звичайно, розумію, скромність — окраса людини… Але… я, звичайно, хотіла б знати… Я не допитуюсь… звичайно… Але мені б, звичайно, було б цікаво… — Вона обвела свій четвертий «А» таким прохальним поглядом, що всім аж стало незручно: «Невже ти мені, мені, твоєму класному керівникові, не відкриєшся?! Невже?!» — благав її погляд.

— Ну, признайся! Ну! — підхопилася Шурочка Горобенко.

— Це вже просто свинство! — вигукнув Гришка Гонобобель.

— Уявляєте? Уявляєте? Кошмар! — заджерготіла Люська Зарічняк.

Але все було марно.

Ніхто не признався.

За кілька наступних днів у четвертому «А» не було поставлено жодної двійки, жодної одиниці. Вчителі утримувалися від поганих оцінок. Боялися — а що, як вліплять ненароком одиницю чи двійку отій самій благородній особі?

Гришка Гонобобель раював:

— Не знаю, люди, хто це зробив, та я особисто йому вдячний. Хай зробить іще щось. Ги-ги!

Але піонерський актив на чолі з Шурочкою Горобенко прийшов до висновку, що ситуація в класі склалася ненормальна і треба щось робити… На те вони й піонерський актив.

— Скромність скромністю, але так далі продовжуватись не може. Увесь же клас просто тіпається. Треба його… чи її… виявити! — рішуче сказала Шурочка. — Треба проаналізувати — хто міг, а хто не міг… і одне слово… От будемо підходити і дивитися просто у вічі. Гадаю, не такий вже він… чи вона… Штірліци, щоб зовсім нічим себе не виказати.

— Правильно! — одностайно погодився актив.

І актив почав перебирати кожного, згадувати і аналізувати. Отож давайте й ми з вами приєднаємося до активу і спробуємо уважно придивитися до учнів нашого четвертого «А».

З кого почнемо?

Ну, візьмімо спершу найпомітнішого і, навпаки, — найнепомітнішого.

Гришка Гонобобель І Антоша Дудкін, або надкушений пиріжок

Гришку Гонобобеля ви, звичайно, знаєте.

Його всі знають.

Його важко не знати.

О!.. Чуєте?..

Ні! То не землетрус, не пожежа, не стихійне лихо…

То Гришка Гонобобель розважається на перерві.

Голосна він людина! Такі «шумові ефекти», як він, ніхто в школі створити не може. Якби проводили світові чемпіонати з верещання, Гришка Гонобобель безперечно посів би призове місце.

Та що я вам кажу. Ви ж добре знаєте Гришку Гонобобеля з четвертого «А» класу.

А от Антошу Дудкіна ви, мабуть-таки, не знаєте. Його рідна мама не дуже знає. Такий він тихий, скромний і непомітний. Ніколи не висовується, не підскакує, руку догори не тягне, як деякі. Сидить собі, наче мишка, за партою і мовчить. Хоч, коли б його вчителька Глафіра Павлівна спитала, він завжди відповість, як треба. Не те що Гришка Гонобобель. Той галасує тільки на перервах. А на уроках німий мов риба. Бо в голові у нього, як каже технічка Олімпіада Самсонівна, — «протяг».

Але все одно Гришка Гонобобель — це Гришка Гонобобель. Ви його знаєте. А Антоша Дудкін — це Антоша Дудкін. І ви його не знаєте.

І, може, ні я, ні ви так би й не знали Антошу Дудкіна, якби…

Якби не Вася Лоб і не надкушений пиріжок.

Вася Лоб — семикласник. Але його обминають навіть дев’ятикласники. Таким здоровецьким створила Васю матінка-природа. Руки довгі, шия могутня, щелепи квадратні, важкі. Ходить він перевальцем, на напівзігнутих, метляючи безладно руками. Зовсім як снігова людина — ієті. Так його дехто пошепки й називає. Коли хтось трапляється йому на дорозі, він, нагнувши голову, похмуро дивиться спідлоба і говорить одне тільки слово: «Вріжу!..» І на дорозі вже нікого нема… Галасливий Гришка Гонобобель з Васею говорить тихим голосом, запобігливо називає його «Василь Васильович» і солодко роблено усміхається.

У той день на другому поверсі по лінії «бережливих» мала чергувати друга ланка четвертого «А». Ви, звичайно, знаєте, що таке ті чергування. Справа надзвичайно серйозна. Треба стежити, щоб був порядок, щоб ніхто нічого не розкидав, не колупав стіни, не відкручував для розваги в умивальнику кранів, а тим більше не чвиркався водою, не вмикав без потреби електрику і так далі… Тут потрібні люди авторитетні, енергійні, а то й зубаті.

А в другій ланці, як на гріх, того дня були «перебої з кадрами». Наближалося Перше травня, і в усіх енергійних і авторитетних з другої ланки клопоту було вище голови — і стінгазета, і самодіяльність, і запрошення ветеранів, і всяке інше.

Одне слово, сталося так, що всі розбіглися, і на чергування вийшли тільки Антоша Дудкін і Тая Таранюк, висока, худа, з довгою тонкою шийкою і у великих, наче з іншого обличчя, окулярах. Тая була така ж тихоня, як і Дудкін. До того ще й страшенно сором’язлива. Кожні п’ять хвилин з будь-якої причини вона червоніла, причому так, що у неї виступали сльози.

Коли вони удвох вийшли на першій перерві з червоними пов’язками в коридор, Гришка Гонобобель аж покотився від реготу:

— Ой, тримайте мене! Ой, не можу!.. Ну й чергові!.. Парочка — Мартин та Одарочка!.. Ой, зараз лусну!