Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 18)

Та от надійшов вечір.

Вітасик з татом, з мамою і з сусідкою Маргаритою Михайлівною сидить у другому ряду перед самісінькою сценою і з нетерпінням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дійових осіб і виконавців надруковано: «Яшка — Роман Дяченко». Про інших виконавців він і читати не став — однаково їх не знає. А цей рядок перечитує сто разів…

Нарешті світло гасне.

Прожектори освітили завісу.

І враз запанувала тиша.

Завіса розсунулась.

Почалося.

На сцені — тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Маленька залізнична станція. Пасажири. Серед них двоє дітей — дванадцятирічний Васько і десятирічний Петрик.

Вітасик повертає голову назад і перезирається з Ігорем Дмитрухою, який сидить із своїм татом у четвертому ряду. Ігор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчиків на сцені грають дівчата. Тільки дорослим може здаватися, що вони схожі на справжніх хлопців. Вітасика дратують їхні противно пискляві голоси. Та ось на сцені з’являється безпритульник Яшка. Вітасик навіть не одразу впізнає свого Романа. В дранті, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вітасика завмирає серце: «Ой, щоб тільки не збився, не забув слова!..» Та даремно він хвилюється. Роман тримається впевнено, публіка реагує на кожну його репліку, навіть аплодує.

Тато і мама радо всміхаються. А Вітасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, і стає легко й хороше. З гордістю озирається він навколо. От який у нього брат!

Коли почалася друга картина, Вітасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другій картині його не буде. Вітасик крутився у кріслі, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Він саме обернувся до Ігоря Дмитрухи, як раптом публіка зааплодувала. Вітасик рвучко повернув голову. На сцені стояли Ленін і Дзержинський.

Оплески вщухли так само раптово й одностайно, як і виникли.

Ленін заговорив.

Зал завмер.

Ленін говорив тихо, але енергійно, з характерною інтонацією, по-особливому, м’яко вимовляючи літеру «р». Схиляв голову набік, лагідно мружив очі й усміхався променистою, надзвичайно доброю усмішкою. І ходив по сцені легкою швидкою ходою, засунувши руки в кишені.

І все це було таке знайоме-знайоме, миле й рідне, що серце стискалося від хвилювання.

Вітасик багато разів бачив Леніна в кіно. Але то було кіно. А тут за кілька метрів (рукою дотягтися можна) ходив по сцені живий Ленін.

І хоча Вітасик десь підсвідомо розумів, що то не насправді, що то артист, усе одно це було — надзвичайно.

Вітасика вже аніскілечки не дратували оті Васько й Петрик з дівчачими голосами. Він тільки трішечки заздрив їм, що вони розмовляють з Леніним.

А п’єса йшла далі. В ній відбувалися драматичні події. Підступні есери Романовський та Малінін, а також зрадник Ярцев усіма силами намагалися шкодити революції. Гинув відважний Яшка.

І тут Вітасик піймав себе на тому, що його не так хвилюють інтриги есерів і доля Яшки (хоч і грав його Роман), як хочеться знову побачити Леніна. Він з нетерпінням ждав, коли знову вийде на сцену Ленін. І коли в останній картині Ленін таки з’явився, у Вітасика радісно закалатало серце.

Васько й Петрик, що дісталися до Кремля, зморені поснули в Леніновому кабінеті, скоцюрбившись у м’яких кріслах. І дивлячись на них, надзвичайно проникливо й схвильовано, Ленін говорить:

— Ах, як би мені хотілося побачити, що буде з Росією років через сорок — п’ятдесят. Але ці хлопчики та й уся наша молодь вселяють величезну бадьорість… У голод і холод, роздягнені й роззуті, вони йдуть і вмирають за нове життя…

Завіса повільно опустилася.

Зал просто вибухнув. Кілька хвилин у залі шаленіла буря оплесків. Тричі опускалася й піднімалася завіса. Чулися якісь крики, але спершу не можна було розібрати слів.

Нарешті пробилося:

— Браво, Захарченко! Браво! Браво!

І весь зал підхопив і почав скандувати:

— Бра-во, За-хар-чен-ко! Бра-во, За-хар-чен-ко!..

Тривожний здогад уколов Вітасика в груди. Він озирнувся на Ігоря Дмитруху. Той сидів блідий і розгублено кліпав очима.

Вітасик похапливо розгорнув програмку й одразу знайшов: «У ролі Леніна — заслужений артист УРСР В. Г. Захарченко».

І тут же згадав: Роман говорив якось, що на роль Леніна запросили з театру справжнього артиста, який живе десь по сусідству з ними.

То був їхній Захарченко!

Вітасик ще раз обернувся, але тут, аплодуючи, всі встали, і він згубив Ігоря Дмитруху з очей.

Не застібаючись, він вискочив на вулицю і щодуху побіг до крайнього будинку.

По сходах бігти вже не було сили. Хапаючись за перила, він піднімався, переступаючи через дві сходинки.

Аж ось і п’ятий. Вітасик звів голову і застиг.

Ігор Дмитруха просто рукавом ретельно витирав двері. Він був у вушанці, не чув кроків Вітасика і не бачив його.

Вітасик повернувся і тихенько навшпиньках пішов униз…

А тепер подивимося, що вони пишуть…

І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це — не звичайна контрольна. Це — твір. На вільну тему — «Ким я хочу бути». Начебто й стара, але для кожного в його особистій долі вічно нова тема…

Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезирнулись і, недовго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: «Буду космонавтом». А вже потім дороги їхні розійшлися — Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький — на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.

Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю… В душі його точилася боротьба. Йому дуже хотілося стати знаменитим хокейним воротарем, таким, як Владислав Третяк. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах, — ноги його підгинались і роз’їжджались, як у корови на льоду. Всі в класі це добре знали. Тому він гірко зітхнув і став писати про те, що буде інженером. Як тато.

Ніна Макаренко (Макароніна) писала, що мріє стати льотчицею, як знаменита Марина Попович. Вона, звичайно, не від того, щоб стати космонавтом, як Валентина Терешкова або Світлана Савицька, але Ігор Дмитруха сказав, що він чув, нібито жінок у космос більше не запускатимуть…

Туся Мороз писала, що мріє стати директором зоопарку. Вона уявляла собі звірів і птахів, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, і серце її сповнювалося невимовною радістю.

І Ляля Іванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не задумувалась над тим, що з неї буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, і Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це не дуже вірила.

А от Вася Дубчак вірив, — бо вже ходив у художній гурток і без малювання просто не міг собі уявити життя. І для доказу він тут же, в контрольній, намалював свій автопортрет.

Льоня Монькін теж твердо знав, чого хоче. Він хотів бути директором магазину «Філателія».

Котька Швачко (Кіт) намірявся стати винахідником. У нього вже й зараз було кілька геніальних ідей. І одна серед них — винахід кишенькового, на транзисторах апарата «Гіпноз благородства», який за допомогою потужних радіохвиль спонукав би людей до благородних вчинків і почуттів.

А Зойка Логвиненко (Заєць) писала не просто твір. Вона писала вірш. Про те, як радісно жити на світі, коли квітнуть квіти, коли сонце світить у віконце, коли у тебе друзі в усьому Радянському Союзі, і хочеться радіти і довго-довго жити… Зойка мріяла стати поетесою…

Вовка Онищенко планував собі стати олімпійським чемпіоном, а потім тренером, як Сергій Петрович.

Галочка Білан і Свєточка Черненко писали, що мріють вивчитися на лікарів. Тільки Галочка хотіла стати педіатром, тобто лікувати дітей, а Свєточка — хірургом, тобто вирізати гланди й аденоїди…

Вітасик Дяченко, червоніючи, писав, що хотів би стати артистом. Як Захарченко. («Якщо вийде…»)

Таня Верба теж мріяла стати артисткою. Співачкою. Але в неї певності було більше. Вона справді дуже гарно співала. Якось у них в класі була зустріч з дитячим письменником. І на тій зустрічі Таня заспівала пісню. Дитячий письменник розчулився і сказав, що Таня напевне стане знаменитою співачкою. І навіть попросив, щоб вона зараз же видала йому перепустку на свій майбутній концерт. І Таня написала на аркушику із зошита перепустку й дала письменникові.

Валера Галушкинський писав, що мріє стати моряком — капітаном далекого плавання. Мріє вже багато років, з самого дитинства. То була правда.

У Тимка Довганюка теж проблем не було. Він твердо вирішив водити трамвай. Як мама.

А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочеться стати і авіаконструктором. Як Антонов. І селекціонером-мічуринцем. Як Ремесло.

Зате Надя Трав’янко і Тося Рябошапка не вагаються — вони будуть ботаніками-селекціонерами — це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанічний сад і дістають там насіння, з якого вирощують у вазонах рослини.

Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею — вона дуже любить шити.

А Юра Хитрюк (Фігура) знає точно — він буде токарем на заводі. Як його тато і старший брат.

Ігор Дмитруха довго думав, як би точніше сформулювати свою мрію… Думав-думав і, нарешті, написав: «Хочу бути Героєм Радянського Союзу!»

Ігор Дмитруха був Ігор Дмитруха…

Схилилися над партами тринадцять хлопців і десять дівчаток.

Думають. Пишуть. Сопуть…

— Мій четвертий «Б» — найкращий! — часто каже Ліна Митрофанівна.