Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 17)

Будуть у Вовки і п’ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї одиниці «з обманом». Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні «двійки — майже трійки», ні четвірки з двома мінусами, ні п’ятірки з плюсом — ніколи нічого. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова — ніколи. Його охопив розпач.

«Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую, — це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене — одиниця „з обманом“?»

Може, тому, що Вовка був захоплений своїми переживаннями, — а саме в цей час знову залунали оплески — він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його, рвучко обернувся. Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець — Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом — чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.

— Чого стоїш на порозі? — просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.

— Та це Вовка Онищенко. З четвертого «Б». Стрибун у воду, — скоромовкою прошепотів Костя. — Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться заходити… Ну, ходімо, старик!.. Тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.

І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном, і той опинився в залі. Все це сталося так несподівано й блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.

Оплески, які почали вже були вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, які несли на сцену кошики з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть крокував перед семикласниками, почуваючи себе наче в якомусь фантастичному сні.

І от Вовка — на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.

Директор школи Вадим Григорович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:

— Слово має учень четвертого «Б» класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?..

Усе тіло Вовчине — ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби…

Усі чекають.

Вовка мовчить.

— Говори, Онищенко, не соромся, — лагідно запрошує директор.

— Ну — «Дорога Маріє Василівно…» — пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.

— Дорога Маріє Василівно, — машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.

Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вириваються самі собою — гарячкові, безладні, нестримні…

— Я… в мене… Я нічого не хотів… Я просто… У мене… одиниця «з обманом»… остання… більше ні в кого… І я не виправив… Не встиг просто… Я хотів… учив… Слово честі… Тепер усе-все знаю… Чесне…

Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившись у куток, гірко заплакав.

Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.

Потім, усе ще плачучи, він сидів на дивані і хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд з ним — Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає.

Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:

— Дурненький мій хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці «з обманом». Ти її щойно виправив. Чуєш?.. Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.

…Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) — але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів…

Перед Вовкою Онищенком поряд з Любою Присяжнюк сидить чорнявий циганкуватий Вітасик Дяченко. Вітасик — кращий учень у класі, круглий відмінник. Але він зовсім не схожий на тих горе-відмінників в окулярах, які нічого, крім уроків, не знають і не вміють, і в той час, як вертляві трієчники та двієчники весело грають у футбол, сидять за столом, вшнипивши носа в книжку.

Вітасик, зичайно, дуже любить читати, але він любить також пограти у футбол, у сищиків-розбійників, у квача. І, коли треба, не цурається різних ризикованих хлоп’ячих витівок, що, здавалося б, зовсім не до лиця круглому відмінникові. Як-от, наприклад, з тим Фантомасом…

Вітасик Дяченко

Вітасик хвилюється. Вітасик страшенно хвилюється. Сьогодні в його старшого брата, дев’ятикласника Романа, — прем’єра. Перша в житті прем’єра! І не в якійсь там самодіяльності шкільній, а в театрі. В народному театрі екскаваторного заводу, в справжнісінькому театрі, на спектаклі якого продають квитки і яким керує заслужений діяч мистецтв Анатолій Сергійович Алмазов.

Роман хоче стати артистом, мріє вступити до Київського театрального інституту. І яка ж то була радість, коли, шукаючи по шкільних драмгуртках виконавця на роль Яшки в п’єсі «Ім’ям революції», Алмазов вибрав саме його, Романа.

І от сьогодні прем’єра.

Роман з самого ранку пішов у театр (у них там останній прогін перед прем’єрою). А Вітасик ходить і хвилюється. Йому здається, що якби він сам виступав, то так би не хвилювався. Він дуже любить свого брата.

Вітасик довго тинявся коло велетенських колон заводського Палацу культури. Йому так кортіло одним оком глянути… Але двері були замкнуті, і він подався додому.

Вітасик уже заходив у свій під’їзд, як раптом почув ззаду:

— Алло! А ми тебе шукаєм. Гайда!

Він обернувся.

То був Ігор Дмитруха з усією компанією. У Вітасика не було зараз настрою іти з ними, але й не хотілося, щоб вони подумали, ніби він хвилюється. І він пішов.

Біля крайнього в їхньому кварталі будинку, який нещодавно, тільки в цьому році, заселили, вони спинилися.

— Ти станеш тут, ти — на розі, ти — на сходах, — наказував Ігор, тицяючи хлопцям у груди пальнем. — А ми з Вітасиком — туди!

Сторожко озираючись, він шмигнув у під’їзд.

Вітасик за ним.

По-котячому, безшумно піднялися сходами нагору. Аж ось і п’ятий поверх. Біля п’ятдесят восьмої квартири перевели подих, прислухалися. Ігор витяг з кишені крейду й швидко написав на дверях великими літерами: «Бережись Фантомаса!» Потім панічно, наче за ними гналися вовки, удвох загриміли вниз, кулею вискочили з під’їзду і вже всією компанією дременули геть…

Це почалося тижнів зо два тому, коли хлопці подивилися фільм «Фантомас». Усі, звичайно, були під враженням. А надто Ігор Дмитруха. Він випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. І, де тільки міг, писав крейдою «Фантомас».

Якось надвечір, коли всі сиділи й думали, що б таке ще встругнути, гідне страхолюдного кіногероя, біля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в береті. Подивився на стіну, де було нашкрябано здоровеннецькими літерами «Фантомас», скривився й сказав:

— Ви б, хлопці, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чи ж для того вас грамоти вчили?

І хоч він сказав це досить лагідно, Ігор Дмитруха наїжачився:

— А то ми? Ви бачили? А доведіть!

Дядечко нічого на те не сказав, підійшов і став сам витирати стіну. Витер, глянув на хлопців, сказав:

— Ех ви, письменники! — і пішов.

Ігор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очі його спалахнули:

— Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де він живе.

І хлопці пригинцем, ховаючись попід стінами, кинулися за дядечком.

Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п’ятдесят восьмій квартирі. В той же день на дверях п’ятдесят восьмої з’явився напис: «Бережись Фантомаса!»

Війну було оголошено.

І хоч був то звичайнісінький собі дядечко і прізвище мав звичайне (на першому поверсі висів «Список мешканців», де вони прочитали: «58 — Захарченко В. Г.»), але розбурхана грою хлоп’яча уява робила його таємничим, загадковим і небезпечним.

Забачивши у дворі його невисоку постать, Ігор Дмитруха завжди приглушено вигукував: «Захарченко!»

І вся фантомасяча компанія кидалася врозтіч…

А те, що Захарченко більше до них не підходив, нікому на них не скаржився і терпляче витирав свої двері, робило його ще більш загадковим, незбагненним.

Та сьогодні Вітасикові було байдуже до того. Сьогодні — прем’єра.

І коли після «операції» хлопці почали грати у квача, він не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури…

Який то був довгий день! Здавалося, всі годинники зіпсувались — відстають або зовсім спинилися.

Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змовницьки підкликала його пальцем і, коли він підійшов, сказала:

— Тільки що була в залі. Твій Роман грає — як Смоктуновський!.. І це на прогоні!.. А що ж на прем’єрі буде!..

Вітасик почервонів від задоволення. Але хвилюватися не перестав. «А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався…»