Гуртуються: цікаво чути їм,
Як і звичайним духам та святим,
Хто переможе віршами своїми.
Тож Августін читає про дива,
Які серця озлили єгиптянам,
Про Моїсея, що своїм краянам
Незнану міць і мужність навіва,
Про те, як щедрі, тихі води Ніла
Зловісна кров колись забагрянила,
Як в лози обертались плазуни
І як з лозин робилися гадюки,
Про хмари мошок, насланих для муки,
Про спеку, що зсушила всі лани,
Про немовлят невірного народу,
Яких Господній ангел повбивав,
Про те, як, поривавшись на свободу,
Ізраїль посуд у Єгипті вкрав9,
Як сорок літ блукав він у пустелі,
Як страчено поклонників тельця10,
Як любощів прихильники веселі
Дійшли страшного на землі кінця11,
Як звів Аод, прообраз Равальяка,
Іменням Божим руку на царя12,
Як Самуїл, прославлений вояка,
Ножем кухарським біля вівтаря
Агага нещасливого зарізав
За те, що жрець Агага не обрізав13,
Як, щоб народ звільнити від тенет,
Ввійшла красуня в ворога намет14,
Як Васа вбив завзятого Надада15,
Як смертю вмер недоброю Ахав,
Живого випустивши Венадада16,
Як гордого Йоаса покарав17
Син Атровадів, як з руки Йоада
Аталію лиха убила звада18.
Довгенька то поезія була,
Картинами отими перевита,
Якими старосвітщина цвіла.
Було там сонце, на скалки розбите,
І місяць, що розсипався на пил,
Земля в огні, у бурі небосхил,
І гнівний бог, що над світами лине,
І струмінь крові, і мерці, й руїни,
А поруч — тиша, богоданий мир,
Земля на мед, на молоко багата,
Де гори скачуть, ніби ті ягнята,
І де ягнята — ніби пасмо гір.
Співав поет про грізного владику,
Що на халдеїв бурею спадав,
Та рабства пут з євреїв не здійняв,
Що зуби лев’ячі трощив без ліку,
Чавив ногою непокірних змій,
Казав промови до німих стихій
І усмиряв суворим жестом пана
І василіска19, і левіафана20.
Святий кінчив — і райський весь народ
Загомонів непевне і двозначно,
Від правди ухиляючись обачно...
Такий-от гомін — кепський знак для од.
Тоді Денис підводиться почтивий.
Несміливо він глянув на святих
І привітав низьким уклоном їх,
З такої авдиторії щасливий,
І ніби каже: «Поможіть мені,
Додайте сили, голови ясні».
