Так, зринувши над гір тяжку громаду,
Де виникає Рейн або Дунай,
Орел ясний ширяє з краю в край,
І падає з блискучими очима,
З розширеними кігтями міцними
На сокола, що з-під небес ясних
Нещасну чаплю, ніби грім, настиг.
Та як леви, хоробрі б’ються бритти,
Вершать одваги славної дива:
Так прут сталевий, на ковадлі битий,
Нової сили в гарті набува.
Погляньте на героїв з Альбіона
І на бійців нащадка Клодіона!
Сп’янив їх крові ненаситний хміль,
Вони летять, неначе вихор смерті,
Стинаються — і вже стоять, уперті,
Мов скелі, непохитні серед хвиль.
Нога з ногою і рука з рукою —
Тіла бійців напружено сплелись,
І падають, подолані юрбою,
Облиті кров’ю, страшно кленучись.
О, чом не можу в віршах я величних
Подати список дій тих героїчних?
Це право тільки Греції рапсод
Собі здобув — поважно і розлого
Сотати довге плетиво пригод,
Удари всі лічити до одного
І подвиги, що Гектор їх вершив,
Доточувать на тисячу ладів.
Подобатись — це дуже певний спосіб,
Та ба! Тоді зректися довелося б
Про іншу вам пригоду повісти,
Що сталася з Агнесою, брати,
Як друг її в кривавім бився бої
На березі Луари голубої.
У парі з Боніфацієм вона
Верстала путь. Розмова не нудна
Точилась про спокусника лихого,
Що всі гріхи і вся біда від нього,
І панотець в історійках своїх
Не додавав напучувань гірких.
Неподаль до красуні Доротеї
Трімуйль обличчя ніжно нахиляв
І про родинне вогнище шептав,
Про чистий храм любові однієї.
Дорога їхня густо поросла
Трави буйної килимом зеленим:
Така, мабуть, поляна та була,
Де бігла Аталанта з Гіппоменом.
На той квітучий знадившися пух,
До них Агнеса приєднала рух,
А сповідач у тім гурті четвертий.
Зайшло у них про поле слави й смерті,
Про Англію, про любощі, про те,
Як сила скрізь диявольська росте, —
Та мила враз урвалася розмова:
Під землю кінь спочатку порина,
А там їздець, і скрізь лише шовкова
Колишеться і сріблиться трава.
Всі зникли, наче й звіку не бувало!
Так в опері поета-кардинала,
Що слухачі бояться, наче мук, —
Хто не боїться опери нудної? —
Провалюються раз у раз герої
Під землю, в пекло крізь таємний люк.