Мушкети, що жахливий сиплють грім
На голови британців знавіснілих, —
Усе, що вийшло з рук майстрів умілих,
Навіяне і палом бойовим,
І горем, і одвагою, і ляком,
Стає в пригоді рицарям-воя´кам.
Ошпарені, порізані, без ніг,
Без рук летять і скочуються бритти:
Так колосків рядами золотих
Лягає під серпом достигле жито.
Та ба! Нелегко мужніх подолать:
Один упав, а надбігає п’ять.
Як голови у гідри виростали,
Хоч відтинав їх Зевса мужній син,
Отак англійці падали, вставали,
Ішли на кров, на муку, на загин,
І де французька їх рука косила,
Там виникала ще страшніша сила.
Рішмоне гордий! Ти тоді зійшов
На мури, де лилась гаряча кров.
Ішло п’ять сотень люду за тобою, —
Найкращі, найзначніші з городян;
Вони хитались трохи з перепою,
А в головах стояв якийсь туман,
Та крикнув ти: «У вас немає брами, —
Дарма! Рішмон, братове, завжди з вами,
І цього досить. Нумо до борні!» —
І грізно вдарив на війська страшні.
А вже Тальбот, жахливіший од бурі,
Стоїть, як привид, на високім мурі,
І смерть несе одна його рука,
А друга жестом воїнів склика,
І крик «Луве!» (як Стентор він гукає)4
Бідаху-президента звеселяє,
«Луве!» — кричать англійці і собі,
Хоч і не знають, що воно й до чого.
О роде людський! Суджено тобі
Кричати завжди з голосу чужого.
Карл у своєму фортику малім,
Англійців теж обложений юрбою,
Сидів похмурий, в роздумі тяжкім,
І не зважався кинутись до бою.
Казав: «Ох, допомоги б воякам,
Що кров за мене проливають там!
Вони ж зібрались короля свойого
Вітати після трудної дороги,
Я дав їм радість, може й волю б дав —
І що ж! Боюся, що і сам пропав».
«Ні, — каже Діва, — це не так, королю.
Наш день настав, і ми здобудем волю.
Ідіть, ударте на ворожий стан
І визвольте нещасний Орлеан.
Хоч мало нас, та ви самі, владарю, —
Це тисяча в єдиному ударі».
Король на те: «Я досі ще й не знав,
Що вмієте ви в лестощі вдаватись!
Собі ціну я сам належну склав,
Та правда ваша — годі зволікатись!
До слави!» — і полинув на коні.
Палають орифлами осяйні,
Гарцюють обіч Дюнуа і Жанна
І скрізь лунає, мов гучна осанна:
«Святий Денис, Карл Сьомий хай живуть!»
Карл, Дюнуа і горда Діва б’ють
Англійську силу, налетівши ззаду.
