Агнеса чепуриться, до ладу
Доводить личко, зачіску, ходу,
А Боніфацій королеві каже,
Що в ніші був не спокуситель вражий,
А з неба доброчинний посланець,
Який віщує боротьбі кінець
І Карлові жадану перемогу;
Хоч трохи і дивуючися з того.
Повірив Карл, бо вірити хотів.
Сувора Жанна мову підхопила
І кличе короля до вояків,
Яким терпіти вже, мовляв, несила.
«Рушаймо! — каже. — Нам Господь велить
Війська з’єднати, ворога розбить!»
Захоплені, радіючи душею,
Пан Дюнуа з Трімуйлем запальним
Перед монархом клоняться своїм,
Підводять яснолицю Доротею,
І разом, войовничою сім’єю
Виходить за ворота ескадрон,
А вслід киває лагідний барон.
Небесним силам, певне, до вподоби
Сердечні наші споглядать хвороби;
Вони дивились пильно на вояк,
Що й любощів солодкий знали смак.
Шляхетний Карл з Агнеси молодої
Закоханого ока не спуска,
Вона ж, на доказ вірності палкої,
Зітхає, руку Карлові стиска,
А все-таки — ах, серце малосиле! —
Знай дивиться, де їде хлопчик милий.
Шепоче молитви подорожан,
Псалми співає духівник ласкавий,
Та скоса погляд кидає цікавий
То на Агнеси ніженьку чи стан,
То на пажа, якого так він любить,
Що в требнику рядки й сторінки губить.
Одягнений у злото та єдваб,
Володар слави і любові раб,
Трімуйль гарцює обіч Доротеї,
Що серце п’яне з радощів у неї,
Що зве його визвольником своїм,
Кумиром, щастям, скарбом дорогим,
А він їй каже: «По війні жорстокій
В моїй господі ми знайдемо спокій,
І мило серцю бачити мету —
Кохання обопільне в Пуату».
Завзята Жанна в амазонськім строї,
У шапочці зеленій над чолом,
Оздобленій і павиним пером,
І сяйвом заполочі золотої,
Сиділа міцно тілом кремезним
На вухані окриленім своїм,
З монархом про походи розмовляла,
А потайки по Дюнуа зітхала:
Щоразу спомин серце хвилював
Про час, як він голісінький стояв.
Із бородою, наче в патріарха,
Позаду їхав огрядний Бонно,
Слуга достойний славного монарха.
Він і старе, додержане вино,
І запашні паштети, і ковбаси,
І всяких печив та курчат запаси,
Далекосяглий у таких речах,
Дбайливо віз на сильних двох ослах.
