Тепер-бо, бачиш, мудреці земні
Причіпливіші та й дурніші просто,
Ніж це було під ті великі дні,
Коли свій край уславив Аріосто.
Дай оборону від голів гризьких,
Легких писань огудників тяжких.
Хоч теревень веселих плетениця
Тут читачеві розмаїтить шлях, —
Та зовсім я поважний, де годиться,
Нудьги лиш уникаю в цих піснях.
Води ж пером, щоб я твойого брата,
Дениса міг достойно вихваляти.
Зачувши галас, Жанна молода
У слухове віконце вигляда
І в парку бачить вояків блискучих
З красунями на скакунах могучих
І юних зброєносців біля них
З приладдям до збіговин бойових.
Там сто щитів під місячним промінням
Полискувало дорогим камінням,
Шоломів сотня грала, як вогні,
Підносилися ратища міцні,
Списи горіли свічами ясними,
Прикрашені стьожками золотими.
Це бачивши, хоробра з Домремі
Подумала, що то під замком бритти,
Та помилилась в місячній півтьмі.
Війна — не жарт, і легко тут згубити
Правдиву нитку, а святий Денис
Не завжди вчасно допомогу ніс.
То не орда англійців беззаконна
Опала замок мирного барона, —
То Дюнуа, вояк над вояків,
Друг нашій Жанні, пострах ворогів,
То Ля Трімуйль і Доротея гожа.
Вона цвіла, як на городі рожа,
До щастя досить маючи причин:
Таж мандрував із нею разом він,
Він, Ля Трімуйль, що честь його провадить,
А чар жіночий і лоскоче, й надить!
З ним разом не боїться вже вона,
Що скаже інквізиція страшна.
Загін паристий в’їхав дуже просто,
З підйомного скориставшися мосту, —
А Жанна, уявивши ворогів,
Біжить з мечем. Король наш закипів
І кинувся без роздуму за нею,
Пажа лишивши з любкою своєю.
Монрозе! Більше щастя ти зазнав,
Ніж королі у світі найможніші,
І дяку з серця щирого послав
Святому, що тобі рятунок дав,
Завчасно не поставлений до ніші.
Почав ти одягатися мерщій,
Тобі Агнеса ревно помагала,
Та ніжна ручка у роботі цій
І не туди, де треба, потрапляла:
Які ж то поцілунки запашні
Дістав Монроз у любій метушні!
Одягнений, він чув і крізь одежу
Бажань її розбурхану пожежу!..
До парку він, а добрий духівник,
Услід йому поглянувши, зітхає:
Вродливий, граціозний молодик
Благочестиве серце розважає.
