«Як жаль мені, що гріх вас обійняв!
Як жаль, що душу плоть перемагає!
Агнеси чар, такий бажаний вам,
Не до вподоби правим небесам,
Та легко Бог заблудлим вибачає.
Аврама патріарха ми візьмім:
Таж він колись, не бувши молодим,
Злюбив принади гожої Агарі
І з нею мав солодку втіху в парі,
Хоч тим навіяв гнів чималий Сарі.
До Якова вечірньої пори
Ввійшли в намет, як жони, дві сестри,
Всі патріархи — визнати годиться —
Любові знали ніжні таємниці.
Старий Вооз на ложе престаре
Стареньку Руф опісля жнив бере.
То мало, що Вірсавію прекрасну
Любив Давид на спаді літ своїх, —
Красуню не одну він любострасну
Приберігав для радощів земних.
А син його, густої власник гриви,
Що добре вмів орудувать мечем,
Якогось дня, веселий та щасливий,
Промацав пильно батьківський гарем.
Як Соломона візьмемо до тями, —
Що ж? Цей оракул для племен людських,
Цар над царів, мудрець над мудрецями,
Був також і зальотник над усіх.
Коли йдете ви їхньою тропою,
Не бійтеся, любіть, королю, всмак:
Гріхи, якими проступивсь юнак,
Замолить старість, мудра сивизною».
«Ох, — мовив Карл на сумовитий тон. —
Я — то одно, річ інша — Соломон!
Щоб гнати геть думки тяжкі й скорботні,
Він полюбовниць мав собі три сотні3.
А я — одну... Ох! Жодної тепер!»
І вінценосців голос тут завмер,
На ніс йому сльоза гаряча впала...
Зненацька там, де річка завертала,
З’явився вершник на коні баскім,
В плащі червонім, з черевом товстим.
То був Бонно. Відома річ, панове:
Для серця, наболілого з любові,
Найбільша втіха під розлуки час
Людину стріти, від якої в нас
Нема секретів. — «Гей! — гукнув завзятий
Король французький, — постривай-но, брате!
Відкіль несе тебе нечистий дух?
Де, як Агнеса, мій найкращий друг?
Які краї прикрасила своїми
Палкими, променистими очима?
Ну ж, говори, кажи, відповідай!»
На цих питань шалений водограй
Товстун Бонно розказує поволі,
Як кухаря виконував він ролю,
Як хитрощами від Шандоса втік,
Коли зчинився войовничий крик,
Як слід Агнесин наче в морі зник...
З оповідання з’ясувалось того
Усе, що знав він, — він не знав нічого.
Не відав він, що підлий сповідач
Агнесу взяв, не важачи на плач,
Не чув ні про Монрозове лицяння,
Ні про черниць невинних ґвалтування.
