Вольтер – Орлеанська діва (страница 66)
А кінь тимчасом, мов крилатий звір,
Усе вперед, усе прудкіше лине
І опинився враз серед долини,
Де височів прегарний монастир.
Ставні дерева тінявого бору
Гойдались і шуміли круг кляштору[7]
І світла річка стьожкою зі скла
У берегах заквітчаних текла.
Принадний пагорб зеленів здалека,
Там наливала благодатна спека
Щоосені ті золоті дари,
З яких сам Ной за давньої пори,
Покинувши неоковирну скриню,
Де був рятунок людям і скотині,
І збридивши водою вже навік,
Солодкий витис і п’янючий сік.
Помона й Флора та ясні зефіри
Там розливали пахощі й тепло,
Усе там око тішило без міри.
В раю Господнім, певно, не було
Милішого для серця краєвиду;
Повітря тихий, живодайний струм
Там розвівав тяжку печаль і сум,
Турботи розвівались там без сліду.
Агнеса край ясного лона хвиль
Спочити сіла, глянула відтіль
На монастир — і зник у серці біль.
То монастир був, бачите, жіночий,
«Ох! — скрикнула Агнеса. — Певне, хоче
Сам Бог ту купіль показать мені,
Де всі гріхи змиваються земні!
Це він, ласкавець мудрий та високий,
Привіз мене під стіни ці міцні
Спокутувати всі мої пороки.
В пості, молитві, вірі та трудах
Безгрішні жони, віддані Христові,
Живуть тут для небесної любові,
А я себе прославила в гріхах,
В розкошах тіла і в кипінні крові».
По цій тираді, досить голосній,
Красуня хрест побачила на брамі,
Той знак, що рід урятував людський, —
І плаче бідна ревними сльозами,
І сповіді бажання в ній росте.
Признатися по правді тут годиться:
Кохання й богомільність — дві сестриці,
Душевна вада, друзі, те і те.
Якраз тоді шановній абатисі
Дійшлось на суд поїхати, либонь,
Аж до Блуа, — і сестри зосталися
Самі, під наглядом сестри Безонь.
Отож вона в кватирку визирає,
А потім браму навстіж одчиняє
І каже невідомій: «Увійдіть
До нашої непишної господи.
Яким могли ви вітром залетіть,
О мандрівнице неземної вроди?
О, хто ви, хто? Чи ангел, чи свята,
Що до поріддя Бог послав людського,
Щоб показати вічності дорогу
I райські відчинити нам врата?»
«Ні, — каже панна, — зовсім я не та,
Святою не була я ні хвилини,
Пороки тьмарять молодість мою,
І як мені судилось буть у раю, 
