З красунею одбитою удвох,
Примовивши: хай їм поможе Бог!
Пажів суперник, кленучи Агнесу,
Пошкандибав Господню править месу.
Сорель нещасна, як мале дитя,
Ридала гірко, соромом прибита,
Що повелось нахабі осквернити
Її красу, дорожчу за життя,
Що бачив паж страшну її наругу, —
І так йому промовила крізь тугу,
Закривши очі: «Вбийте, пане мій,
Мене без жалю! Хочу я мерщій
Знайти рятунок у обіймах смерті».
«Як, пані! Ви бажаєте умерти? —
На те Монроз. — Чому? З яких причин?
Нехай чернець... нехай той песький син
Досяг свого, хай грішною були ви, —
То треба жити й каятись терпливо,
А не вмирать на життєвій весні!
Та й ви ж не винні у чужій вині,
А ваша мука — то й моє страждання...
Живіть, живіть — і хай живе кохання!»
Слова ці красномовні не були,
Та очі юнакові помогли
Прекрасну дівчину переконати,
Що трохи їй ще рано умирати.
Обідати пора було, — а сум
(Нещасний грішник, це я добре знаю)
Ніколи їсти нам не заважає,
Ба навіть гнів при їжі помагає:
Недаром же Вергілій-многодум
І пан Гомер, що правив теревені,
Якими всі захоплюються вчені,
Не забували в гаморі боїв,
Як пив герой і що він саме їв.
Агнеса й паж, хоча і невеселі,
І трохи засоромлені були,
Обідали любенько край постелі,
І очі враз несміло підвели
Одне до ’дного, ніби випадково,
І поглядів зайшла німа розмова.
Відомо всім шановним читачам,
Що в час, коли життєва сила нам
Слугує вірно і вогнем палає,
Смачний обід по жилах розливає
Бажань нестримних безсоромний рій,
І ми в любові танемо палкій,
І ворог роду людського неситий
Тоді нас легко може спокусити.
Красунь Монроз, як можна зрозуміть,
Не міг свойого пориву згасить.
Перед Сорель упавши на коліна,
Він скрикнув: «О ясна моя богине,
О чарівнице серед чарівниць,
Ви бачите — я перед вами ниць
Прошу, благаю втіхи неземної...
Невже ж у вас не вимолю того я,
Що взяв товстий нечема силоміць?
Ох! Злочином здобув він раювання, —
Нагородіть же чисте ви кохання:
Воно палає на моїх устах».
Аргумент цей був зовсім не поганий
Для молодої та палкої панни,
І визнала вона його в думках,
Але боролась із годину, мабуть,
