Як Мартінгера хижого вона
Уклала спати з вічним супокоєм,
Як захопила в нього гаманця,
Правдивого дійшовши рішенця,
Що, хто до пекла трапив чи до неба,
Тому ніяких грошей вже не треба.
По тому вчинку, в темряві нічній,
Меч у правиці стиснувши тяжкий,
Щасливо мужня добулась британка,
А з нею й перелякана міланка
На берег моря. Корабель легкий
Їх там прийняв, а плата непогана
Чудесно підігнала капітана, —
І по Тірренських голубих валах
Судно майнуло, наче бистрий птах.
Вітрів летючих примхи й переміни
Їх довели до скелі Магдаліни.
О диво дивне! Від Юдіти слів
Не жаль її коханця охопив,
Не співчуття у серці затремтіло,
Ні! Все те лиш огиду розбудило,
Злобу, презирство і кипучий гнів.
У неї теж — вона й не зогляділась! —
Ненависть із любові уродилась,
Розлившися по жилах, наче яд, —
А Ля Трімуйль, що ніжну Доротею
Рівняв колись до німф і до наяд,
Тепер найшов у неї сотню вад
І повернувся спиною до неї.
Вона й собі дивитись не могла
На блазня — на вчорашнього орла! —
І тішилась у небі Магдаліна,
Що сталася усім така відміна
І гріх вона од грішних одвела.
Шкода, Mаpiє! Радість передчасна!
Хоч заповіт і виконано твій,
Що в пар залюблених кохання гасне
На чудотворній Скелі Запашній, —
Але, на жаль, для почуття нового
Відкрито якнайширшу там дорогу,
І, збридивши одною, я за мить
Десяток інших можу полюбить.
Це лихо Максимінові й не снилось! —
Тож диво несподіване зчинилось:
Англійка Ля Трімуйля обняла,
А Доротея чар свій оддала
Британцеві, недавно ще чужому.
Охоче вірю, бо мені відомо,
Що каже з цього приводу Трітем;
Марія, хоч з нахмуреним лицем,
На ту картину усміхалась потай.
Річ світова: до серця нам чеснота,
Та інколи (кому так не було?)
Нас вабить і колишнє ремесло.
Одначе, як зійшли з гори святої
Красуні дві і з ними два герої,
Минулася химерна дивина:
Та ж читачеві добре вже відомо,
Що тільки на Узгір’ї Запашному
Серця міняє сила неземна.
Пан Ля Трімуйль, зніяковілий досить,
Пробачення у Доротеї просить,
Цілує ніжно, пригорта її, —
А дівчина всі пестощі свої
Йому дає, як щедрий подарунок,
