І не потраплять по сконанню в рай.
Нарешті друзі наші прибувають
У милий оку Провансальський край.
Там, тонучи у лаврах і в маслинах,
Стовпи Марселя давнього стоять, —
Про іонійців згадка старовинних8.
Ох, любе місто! Годі споминать,
Що ти було і грецьке, і свобідне:
Французів королеві панувать
Судилось тут. Нема чого й казать,
Що в цім добро для тебе очевидне.
До того ж є в околицях твоїх
Чудовий скарб, що й не знайти таких.
Служила Магдаліна, як відомо,
Амурові за молодечих літ,
А потім прокляла цей грішний світ,
Щоб слугувать Господньому лиш дому.
Покинувши Йордану береги,
Вона, святої сповнена жаги,
Прийшла до Провансальської країни
І в темряві печери Максиміна9
Себе саму взялася бичувать.
На місце те відтоді благодать
Лягла Господня: пахощі небесні
Струмують там, цілющі та чудесні.
Минули роки — і тепер туди
Закохані прочани поспішають,
Коли вони звільнитися бажають
Од любощів солодкої біди.
У день своєї смерті Магдаліна
(Переказ є, тож треба вірить нам)
Звернулась до святого Максиміна,
Озорена спасенним каяттям:
«Зробіть мені єдину ласку, отче!
Як людська пара тут колись захоче
Зажити перелюбного гріха —
Хай у серцях зненацька затріпоче
Замість любові ненависть лиха,
Хай почуття огиди непоборне
На скелі цій закоханих огорне».
Бажання преподобниці святе
Здійснилося нараз по тому слові:
На скелі тій у всіх рабів любові
Обридження до люблених росте.
Побачивши хваленого Марселя
Усі дива, всі закутки веселі,
Що ними Ля Трімуйля й д’Аронделя
Досхочу люд тамтешній пригостив,
І той, і другий сильно захотів
Одвідати Благоуханну Скелю,
Де Магдаліни віддих одлетів.
Трімуйль туди з побожності чвалає,
Цікавість д’Аронделя підганяє.
Там, беручись по сходах кам’яних,
Побачили таке подорожани:
Навколішки прочанки і прочани
Слова шепочуть молитов святих
І, ніби дві троянди серед них,
Дві панни: перша скромна й сумовита,
А друга непоклінна й гордовита.
О щастя! О хвилино чарівна!
Своїх коханок рицарі впізнали.
Ось де скарби, яких вони шукали, —
На скелі, що для грішників страшна!
Оповіла англійка двом героям,
