Юдіти та Дебори імена1,
Петра святого, Іаїль, Аода
Назвала (од Петра святого шкода
Колись для вух ісклалася тяжка),
За чуба ухопила пияка,
Звела його довбешку обважнілу,
Зібрала всю свою дівочу силу,
Меча угору бистро підняла —
І шию враз товсту перетяла.
З вина і крові ліжко все червоне;
Забагрянив і груди, і чоло
Красуні, що сплатила злом за зло,
Із рани плин, гарячий та солоний.
Вона вхопила голову мерщій,
Сплигнула з ліжка і туди побігла,
Де Доротея в остраху застигла;
Юдіта здобич показала їй
Скривавлену, — та спершу умліває,
А потім через силу промовляє:
«Яка ви жінка, Господи! Яка
Одвага дивна і міцна рука!
Куди ж тепер нам утікать, на Бога?
Подумайте: як зчиниться тривога,
Нас повбиває банда ця бридка!»
«Не гомоніть, — одповіла Юдіта, —
Ще дещо тут я маю докінчити.
Вперед за мною сміливо ідіть!»
Та Доротея в остраху тремтить.
Тимчасом їх коханці добулися
До Генуї, серед чужих країв
Шукаючи загублених скарбів.
Скарби на суходолі не знайшлися,
Тож плинуть друзі кораблем хистким
І з вітром домовляються морським,
Щоб він сказав, де, у якому краї
На них любові поворот чекає.
Заносить вітер наших мандрівців
То до щасливих, красних берегів,
Де ключ від раю, призволінням Божим,
Святої церкви береже отець,
То на залив, де з посивілим дожем
Стає сама Фетіда під вінець2.
То під Неаполь, де лежить Вергілій —
Ох! — не в такій, як Санназар, могилі3.
Крилатий бог, примхливий і легкий,
Гуляючи по водяній пустелі,
Скеровує їх корабель стрункий
До Сціллиної вже німої скелі,
Де чорні пси у лютості сліпій
Своїм виттям усіх колись жахали,
До виру, де Харібді віддавали4
Своє життя нещасні моряки,
До Етни, де страшні вогневики
Сплять, миром і спокоєм оповиті5.
Отак-то все змінилося на світі
За існування людського віки!
Одвідать довелось і Сіракузи,
Де комишисте лоно Аретузи
Вже не стрічає люблених гостей:
Підземних вод, що посилав Алфей6.
І Карфагена давнього долина
Їх бачила, де пам’ять Августіна7
Іще живе для вірних християн, —
Та царство там, на жаль, магометан,
Що в темряві живуть і умирають
