Вольтер – Орлеанська діва (страница 6)

I — ворог Діві та Господній тайні — Монастирі перетворяє в стайні. Отак, буває, гості незагайні, Вовки отару сонну опадуть, Овець лякливих, беззахисних рвуть, А пастушок із німфою стрункою Спить у солодкім, краснім супокої, I пес його, не знаючи турбот, Недоїдки жує на повен рот. Та з височин ясного апогею Святий Денис, ласкавий наш патрон⁹, Французький бачить в небезпеці трон, І королівську стоптану лілею, I кров, і дим, що в’ється над землею, І Карла, що народ свій занедбав Для пестощів солодких і забав. Святий Денис для Франції, — те саме, Що Марс для давніх римських вояків, Паллада для афінських мудреців... А втім, не будем гратися словами: Один угодник вартий всіх богів. «Ні, присягнусь, — він каже, — не здолаю Дивитись довше на страждання краю, Де віри правої підняв я стяг: Святий вінець у ворога в руках, Рід Валуа примушений конати, I вороги, що брат їм — Генріх П’ятий¹⁰, Законного властителя женуть Із краю рідного в незнану путь! Хоч я святий, та Бог мені пробачить: Мені британців гидко навіть бачить, Бо я напевне відаю з Письма, Що цей народ пойме невіри тьма, I він Господні приписи зламає, I римську праву церкву занедбає, I образ папи спалить на вогні. Навіщо ж зволікатися мені? Мої французи в вірі будуть жити, Єретиками стануть горді бритти, — Тож час наспів за лихо їм сплатити, Яке ці дикі марнослови злі В майбутньому посіють на землі». Так говорив вістун святих законів, До молитов додаючи прокльонів; Тоді ж таки нещасний Орлеан Зібрав на раду славних громадян, — Англійська-бо неумоленна сила Його тоді зловісно обложила. Чимало радників-балакунів Та сміливих, могутніх вояків Зібралося, — і всі в одно питали: Як лютої уникнути потали? Потон, Ля Гір і Донуа-боєць¹¹ Гукнули разом: «Нам один кінець, Чи вмерти рано, чи умерти пізно, — Поляжмо ж, браття, за святу вітчизну!» На те Рішмон: «Прийшла остання мить, І Орлеан повинні ми спалить. Згорім самі — англійцям не лишімо Нічого тут, крім попелу та диму!» Тоді Трімуйль: «Ох, тяжко як мені! Я в Пуату прожив щасливі дні, В Мілані я покинув Доротею, Щоб в Орлеані плакати за нею! Нема надій! Проллю я в битві кров —