Юдіта Розамор, до крові ласа,
Цвіт Кембріджа і Брістоля окраса.
Аж от фатальна надійшла пора,
Шляхетна в полі зачалася гра;
Веселі й раді наші паладини,
За дам б’ючися і за честь країни.
Піднявши голову, з мечем в руках,
Обидва стали твердо на місцях
Один до ’дного боком, як годиться,
І задзвеніла смертоносна криця.
Поглянуть мило, як такі бійці
Хитрують, відступають, наступають,
Плигають, крутяться на всі кінці,
Навідліг б’ють і вдари відбивають!
Отак, панове, під сузір’ям Пса
Нам сліпить око грізна громовиця:
По блискавиці креше блискавиця,
Огнем горять багряні небеса,
І любо нам, і боязно дивиться!
Така ж і тут для погляду краса.
Пуатевинець в тій борні веселій
У підборіддя ранив д’Аронделя,
Відскочив, затаївся і чека, —
І враз міцна англійцева рука,
Підлегла оку, в тих речах меткому,
Французові кривавить молодому
Рожево-біле і пружне стегно;
Так білий мармур багрянить вино.
У благороднім розгулявшись герці,
Од щирого обидва хтіли серця
На полі слави славно полягти
Або своє нехибно довести, —
Аж тут бандит із папиних підданців
Якраз тим самим полем проїздив
З ватагою пройдисвітів та ланців.
Цей розбишака, Мартінгер, хотів
Покаятись, щоб знову грабувати.
Навиклий красти, різати, стріляти,
Він Матір Божу вельми шанував,
Із чотками либонь і їв, і спав,
А в каятті доходив аж до краю.
Отож він бачить, виїхавши з гаю,
Красунь, що задивились на бійців,
Скарби їх, злото, коней та ослів, —
Схопив дівчат і все те, що було в них,
І зник, як вихор, у ярах дібровних.
Тим часом Ля Трімуйль і д’Арондель,
Усім єством заглиблені в дуель,
Розмахували, як і перш, мечами.
«Стривайте, пане! Де ж бо наші дами?» —
Розлігся враз пуатевинця крик.
Він глянув, — зброєносець доганяє
Когось далеко, далі й сам ізник —
І зброю з рук герой наш випускає.
Обидва стали в подиві німім,
Роти роззявивши, розкривши очі,
Один проти одного, — син Півночі
І Півдня син. «О! О! Чортам самим
Таке не снилось: милих в нас украли! —
Сер д’Арондель подав нарешті глас. —
Нум їх шукати, може ж, не пропали,
А поєдинок не втече від нас!»
Француз йому простяг свою долоню,
І рушили, немов брати, в погоню...
Та не минуло і п’яти хвилин, —
