Вольтер – Орлеанська діва (страница 20)

Для тебе найдорожчий з-між усіх, Хто найздатніший до безглуздих книг, У кого голос — наче рев ослиний, Хто топчеться на місці щохвилини? А, знаю! З тим твойого серця пал, Хто у Треву свій видає журнал. Отож Денис у місячній країні Уміло й потаємки готував Проти англійців хитрощі невинні, — Новий тимчасом колот повставав Тут, на землі, де дурнів, як у скрині. Ступив король на Орлеанський шлях, На сонці грає королівський стяг, — А Жанна, з ним верстаючи дорогу, Над Реймсом обіцяє перемогу. Ви бачите цих рицарів ставних, Цих зброєносців юних, запальних? Усі вони, цвіт рицарства, на сонці Виблискують, покірні амазонці. У Фонтевро так чоловіча стать Примушена жіночій слугувать¹⁸. Там жінка вищу владу обіймає, Святих отців вона благословляє. Агнеса гожа, невеселих днів Примушена без милого зазнати, Снаги не мала розпач подолати, I душу смертний холод їй повив. Та друг Бонно, вигадник знаменитий, Зумів життя пригасле розбудити. Вона розкрила очі чарівні, — Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні! Тоді, склонивши голову до нього, Вона сказала: «Зраджено мене! Яку ж тепер король обрав дорогу I де його те слово вогняне, Яким мені він у коханні клявся, З якого пломінь у душі зайнявся? Сама ночую в ліжку я своїм, А Жанна у військових тих уборах — Агнесі більший, ніж британцям, ворог — Мене ганьбою криє перед ним! Які гидкі — не вмію я й сказати! — Тварюки ці, у спідницях солдати¹⁹, Що чоловіча сила в них сама, А ніжності утрачена принада; І чоловікам слави з них нема, I красна стать нітрохи їм не рада». Це мовивши, Агнеса вся горить, Від болю стогне, з гніву аж тремтить, Ревнивий зір, як полум’я, палає, — Та враз нову їй думку навіває Любов, у радах бистра й потайна. До Орлеана рушила вона, Аліса з нею та Бонно мостивий, — I от до корчми випадок щасливий Приводить їх, де Жанна спочива, Стомилось-бо і тіло й голова. Агнеса жде, щоб ніч усіх приспала; Тимчасом з хитрих розпитів дознала, Де Жанна спить, — і в темряві нічній Туди крадеться, одяг військовий З Шандосовими надіва штанами З залізними міцними тилягами[4], Що ковано їх зовсім не для дами. Як зброя та на плечі їй злягла, —