Вольтер – Орлеанська діва (страница 22)

I промовляє: «Полонянко мила, Не до лиця одежу ти наділа». По тих словах, нестримний та палкий, Він панцира зриває з неї хтиво. Пручається Агнеса соромливо І стогне в переможцевих руках, Звертаючись до Карла у думках. А що ж Бонно? Його вояк завзятий Послав, яко митця, кухарювати, Відомо-бо, хоч то вже й давній час: Бонно — вигадник кров’яних ковбас, Йому ви честь, французи, віддаєте, Коли з вуграми хвалите паштети! «Сеньйоре! Що ви хочете вчинить? Ой лишечко!» — Агнеса лебедить. Шандос: «Божуся (божаться всі бритти)²⁰, За кривду я повинен одплатити. Штани — мої, а я добром своїм Не поступався ще ні перед ким». Таке промовив — і з одного маху До голого роздяг він бідолаху, — А та, обійми чуючи міцні, Ридала тільки: «Я не хочу, ні!» Під цю хвилину крик розтявсь: «До зброї!» Зчинився гуркіт, лемент, ґвалт і грім, — І, крові й смерті вісником страшним, Сурми розлігся голос бойової. Прокинувшися, Жанна не знайшла Ані шолома із пером з орла, Ні панцира²¹, ані брагет, що звичай²² Носити каже статі чоловічій. Без роздуму, схопивши навмання Свойого зброєносця убрання, Вона ослові скочила на спину I крикнула: «За віру! За країну!» Сто рицарів на поклик той гучний, Шістсот солдатів кинулося в бій. Тут брат Лурді, щоб край свій рятувати, Покинув темні Дурості палати I до англійців прилетів з небес, Мішок незграбних несучи чудес Та нісенітниць, що ченці побожні Між людом сіють у часи тривожні. Труснув мішком — і лютих ворогів Дикунських забобонів оповив Густий туман, що Франція віддавна У нім живе, своїм безглуздям славна. Так ночі бог у повозі своїм, Над падолом літаючи земним, Нас обсипає видив чорним маком, І ми дурницям віримо усяким.

Пісня четверта

Коли б я королівську мав корону, — Підданцями б сумирно керував, Щодня по благодійному закону На щастя б їм і втіху дарував. Коли б фінансів я служив міністром, — Кругленькі б суми я давать велів Умам високим і талантам бистрим, Бо кожен з них на плату заслужив. Як митру б я єпископську надів, — Шукав би згоди я і з моліністом, І з неспокійним, диким янсеністом. Але коханку маючи струнку, Не розлучався б з нею я, панове,