Вольтер – Орлеанська діва (страница 136)
21 Фосфор — світлоносець, що з’являвся перед ранньою зорею, а та йшла перед колісницею Сонця. Все жило, все виблискувало в древній міфології. В поезії не можна перестать жаліти, що минулися ті натхненні часи, повні прекрасних вимислів, поспіль алегоричних. Які, в порівнянні з цим, ми бідні, — ми, «нащадки варварів»!
22 Древні дали Сонцю колісницю. Це була зовсім звичайна річ: Зороастр на колісниці переносився в повітрі; Іллю знесено на небо в блискотливій колісниці. Четверо коней Сонця були білі. Їм імена, за Овідієм, були: Піроей, Еой, Етон, Флегон, — тобто полуменистий, східний, річний, горючий. Але, на думку інших учених дослідників античності, вони звались: Ерістрей, Актеон, Ламп і Філогей, тобто червоний, осяйний, блискотливий, земний. Я гадаю, що вчені ці помилились і взяли назви чотирьох частин дня за імена коней. Це груба помилка, яку я відзначу в найближчому номері «Меркурія», поки вийдуть дві дисертації in folio, що я написав з цього приводу.
Пісня сімнадцята
1 Скюдері — автор «Аларіха», епічної поеми; Лемуан — єзуїт, автор «Святого Людовіка», чи «Луїзіади», епічної поеми; Демаре Сен-Сорлен — автор «Хлодвіга», епічної поеми; ці три твори — жахливі епічні поеми.
2 Імена, що давано богословам.
3 «Історія Марії Алакок», твір, яких мало, — стільки там усяких нісенітниць; написав його Ланге, тодішній єпископ Суассонський. Це місце показує, що видатну поему, коментовану нами, написано близько 1730 p., коли багато говорилося про Марію Алакок.
4 Це те, що колись називали «Кишеньковою кухнею» і що мається на оці у віршах комедії: Porte cuisine en poche, et poivre concassé[17].
5 Як вам відомо, Єрихон упав під звуки сурм; це зовсім звичайна подія.
Пісня вісімнадцята
1 Герцог Бургундський, що вбив герцога Орлеанського. Але добрий Карл відплатив йому як слід при мості Монтеро.
2 Карла VII викликав до мармурового стола генеральний адвокат Демаре.
Гонесса, село під Парижем, відоме своїми пекарями та кількома битвами.
3 Його власна мати, Ізабелла Баварська, переслідувала його більше, ніж будь-хто. Вона добилася, щоб було складено угоду в Труа: за тією угодою зять її, англійський король Генріх V, дістав корону Франції.
4 Це англійський герб.
5 За тогочасними хроніками, був бідолаха, що мав таке ім’я; він писав листки під аркадами Святих Немовлят. За деякі витівки він кілька разів сидів у Шатле, в Бісетрі та в Фор-Левеку. Якийсь час був він ченцем, але його вигнано з монастиря; у новому ремеслі дуже йому повелося. Багато славних письменників віддали йому належне. Родом він був із Нанта і жив у Парижі з професії газетного сатирика. Не було ніколи людини, так зневажаної та ненавидженої, як він, — говориться в «Хроніці» Фруасара.
6 Койон, чи Гюйон, автор часів Карла VII. Він написав «Римську історію», насправді потворну, але годящу як на ту добу. Склав він також «Оракул філософів». Це химерна плетениця обмов. Монстреле каже, що на схилі свого віку він покаявся.
7 Інший тогочасний обмовник.
8 Теж обмовник.
9 Абат Саботьє чи Сабатьє, родом із Кастра, автор двох нібито словників, де він висловлюється за і проти; нахабний брехун — і все за гроші. Він продав свого пана, графа де Л-ка, і за те його досить неделікатно вигнано; це він довго пам’ятав.
10 Фрелон видавав тоді щотижня листок, де іноді зважувався на дрібну брехню, дрібну обмову, дрібні образи, за що його, як ми вже казали, і покарано згідно із судовим вироком.
11 Бачимо в цій пісні абата Трітема немовби пророцтво: справді, ми знали такого собі Фантена, доктора й священика у Версалі, спійманого на кражі сувертка — п’ятдесят луї — у хворого, що він сповідав. Його прогнано, але не повішено.
12 Знову пророцтво. Весь Париж бачив, як Грізель, відомий духівник вельможного жіноцтва, тратив на потаємну розпусту гроші, що витягав він од своїх доньок духовних нібито на бідних. Подібно, що хтось, обізнаний із нашими звичаями, вставив частину цієї тиради в нове видання божественної поеми абата Трітема. Він повинен був би сказати кілька слів і про абата ля Коста, засудженого на таврування розпеченим залізом і на довічну каторгу року Божого 1759 за фальшування документів. Цей абат ля Кост працював разом із Фрелоном у «Літературному річнику».
13 Ля-Бомель, родом із села під Кастром, деякий час проповідник у Женеві, вчитель у п. де Буасі, пізніше втік до Копенгагена. Вигнаний відтіля, він рушив до Готи, де вкрадено в однієї дами одіж та мережива; він утік з покоївкою, що вкрала ті речі, як то відомо цілому Готському дворові. Двічі саджено його до в’язниці в Парижі; потім його вигнали відтіль; зрештою той бідолаха найшов собі протекцію. Це він — автор поганенького невеликого твору під заголовком «Moї думки», де він закидає щонайпідлішими образами майже всіх людей, що посідають якесь у суспільстві становище. Це він підробив «Листи пані Ментенон» і надрукував їх з примітками, щонайскандальнішими та найбрехливішими. У Франкфурті він видав у чотирьох маленьких томах «Добу Людовіка XIV», річ фальсифіковану і з примітками, не тільки огидними через цілковите неуцтво, але й злочинними через жахливу обмову на королівську родину та найславніші в королівстві фамілії.
Всі, про кого тут мова, написали томи всяких мерзот проти того, хто із ласки своєї згадує тут про них. Є люди, що з приємністю дивляться, як негідники обкидають брехнею та образами людей, прославлених у мистецтві. Вони кажуть їм: «Не зважайте на те; хай кричать оті нещасні, щоб нам порозкошувати з видовища, як набрід обліплює вас болотом». Ми гадаємо інакше: нам здається, що мерзотників треба карати, коли вони нечесні та нахабні, а найпаче тоді, коли вони докучають. Ці надто правдиві анекдоти стрічаються в двадцятьох місцях і повинні бути там, як вироки злочинцям, вивішені на перехрестях усіх улиць: «Oportet cornosci malos».
14 Гарпії Келено, Окіпета і Аелла — дочки Нептуна і Землі — жерли всі страви, подавані до столу фракійського царя Фінея, і оскверняли весь дім. Зет і Калаїс, сини Борея, прогнали цих гарпій аж до Строфадських островів близько Греції. Вони вчинили з Енеєм як з Фіпеєм; але Вергілій робить із них пророчиць; смішно подумати, що такі створіння могли мати натхнення від Бога!
Virginei voluccum vultus, foedissima ventris
Proluvies, uncaeque manus, et pallida semper
Ora fame.
Вони скаржаться Енеєві, що той хоче битися з ними за кілька тих шматків м’яса, і пророкують йому, що він за кару муситиме колись із’їсти в Італії свої тарілки. Аматори античності кажуть, що це прегарна вигадка.
Пісня дев’ятнадцята
1 Ви знаєте, любий мій читачу, що Гектор і Менелай змагались у двобої, а Єлена спокійно на те дивилась. Доротея багато достойніша, і взагалі наш народ далеко достойніший за греків. Наші жінки легковажні, але по суті вони куди ніжніші, я це й доводжу в своєму «Християнському філософові», том XII, стор. 169.
2 На мою думку, кажучи про Атласа, що він «жалю не знав», автор має на оці немилосердя, виявлене Атласом, коли він одмовив у гостинності Персеєві. Він залишив його спати надворі, а Юпітер покарав його за це, як відомо всім, обернувши його в гору.
3 Белліні справді жив за тих часів; це він змалював пізніше Магомета II.
4 Ви знаєте, — Бруно заклав початок картезіанству після того, як побачив магдебурзького каноніка, що говорив по смерті.
5 Я догадуюсь, що ми маємо тут у автора деяку іронію.
Пісня двадцята
1 Педант Ларше, смішний мазарініанець, книгогриз, що запевняє, за Геродотом, у критичній праці, ніби у Вавилоні всі дами проституювали в храмах задля благочестя і ніби всі галли були содоміти.
2 Ось як слід говорити про диявола та про всіх дияволів, що заступили фурій, і про всі нісенітниці, які прийшли на зміну нісенітницям древніх. Добре відомо, що Сатани, Вельзевула, Астарота немає, так само як і Тізіфони, Алекто і Мегери. Похмурий і фанатичний Мільтон із секти індепендентів, нікчемний латинський секретар парламенту, називаного «охвістям», і жалюгідний апологет убивства Карла І, може собі скільки хоче прославляти пекло, малювати диявола в образі баклана та жаби і збирати всіх дияволів у вигляді карликів у великій залі. Ці бридкі, жахливі, неподобні вигадки могли подобатись таким, як він, фанатикам. Ми кажемо, що нам огидні усі ці потворні химери. Ми хочемо тільки розважатись.
3 Бернар, автор опери «Кастор і Поллукс» та кількох дрібних п’єс, написав, як і Овідій, «Мистецтво кохання», але цей твір іще не надрукований.
4 Це Сіленів осел, добре знаний; гадають, що він служив за сурмача.
5 Aпyлеїв осел зовсім не говорив; він тільки й умів вимовляти «о» і «ні»; але в нього була любовна пригода з однією дамою, як це видно з Апулея в двох томах in40 «cum notis, ad usum Delphini». Втім, за всіх часів тваринам накидали ті самі почуття, що й у людей. В Іліаді та Одіссеї коні плачуть, звірі говорять у Бідпая, Локмана, Езопа тощо.
6 Єретики мають знати, що коли диявол попросив милостини у св. Мартина, той дав йому половину свого плаща.
7 Святого Роха, що зцілює від чуми, малюють завжди з собакою, а святого Антонія — із свинею.
8 Леда, що явила прихильність до лебедя, знесла двоє яєць.
9 Пасіфая, закохана в бика, мала від нього Мінотавра. Філіра мала від коня кентавра Хірона, Ахіллового вчителя; кінську подобу взяв собі не Нептун, а Сатурн; тут наш автор помиляється. Але не перечу, що дехто з учених і досі одної з ним думки.