Струмує кров, і по мерцеві мрець
На землю падають, мов куріп’ята,
Що з-під собаки добрий б’є стрілець.
Ослячий голос виповняє жахом
Околицю; єдиним Діва махом
Кладе покоси цілі з ворогів,
Бастард січе, а добрий Карл розвагу
Найшов собі, стріляючи в ватагу
Наляканих, сліпих утікачів.
Красунь Тальбот, від пристрасті сп’янілий,
Лежав на грудях пишної Луве, —
І враз почув, як далечінь реве,
Як постріли і крики загриміли.
«Ми подолали! — він собі сказав, —
Борня скінчилась, Орлеан упав! —
І доточив з належною пихою: —
Амуре! Пада все перед тобою!»
Прощальний поцілунок він кладе
На президентшині уста рум’яні,
Плигає з ліжка і до міста йде —
Свої війська вітати в Орлеані.
Тальбот великий для нічних виправ
Щоразу тільки зброєносця брав.
Так і тепер. То був вояка славний,
У битвах і в речах любові справний,
Що й того й сього пильно доглядав.
«Сміліше, друзі!» — пан Тальбот гукає.
Та ба! Той поклик раптом завмирає.
Не друзі — Жанна в опівнічній млі
Летить супроти нього на ослі.
Французи входять крізь малі ворітця —
І пан Тальбот не знає, де подіться.
Усюди крики: «Слава королю!
Бий, пий, гуляй! Круши їх без жалю!
Гасконці, пікардійці, не дрімайте,
Січіть, коліть, стріляйте, убивайте!»
Зборовши хвилю муки і турбот,
Поклав до краю битися Тальбот
Біля свойого потайного ходу.
Так син Анхіза під лиху пригоду
Подолану отчизну захищав.
Тальбот дедалі більше лютував;
Він бритт, і зброєносець біля нього —
Удвох би стали проти світу всього!
Спереду, ззаду, ізо всіх боків
Хоробрі відбивають ворогів, —
Та виснажились їх могутні сили,
Напасника французи вщент побили.
Тальбот віддався, а проте живе
До нього шана від бастарда й Діви.
Вони вертають панові Луве
Його жону — і президент щасливий,
На всіх-бо чоловіків, як печать,
Покладено чудовий дар — не знать.
Він не збагнув би, живши і донині,
Чим Франція завдячує дружині.
Радів Денис в ясній височині,
Тремтів Георгій на своїм коні,
Осел пускав гучну свою октаву
На страх британцям, Франції на славу.
Король, добувшися спадкових прав,
Вечерю для Агнеси влаштував,
А Жанна, виконавши все, що треба,
Послала знов осла свого на небо —
І Дюнуа в ту ніч від неї мав
