І що дає життя всьому живому,
Виповнюючи землю й небеса.
Це полум’я священне пригаса:
Його частину більшу для Пандори
Взяли боги; відтоді людям горе!
Зносився світоч, і кипуча кров
Недосконалу зраджує любов.
Огню того палючого тепера
Не появля Уранія Венера,
І те божисте, вічне джерело,
Що на землі струмуючи текло, —
Аркадії блаженної химера.
О, селадони, що рої дівчат
Вас путами із квітів повивали!
Нехай усі: і радник, і прелат,
Полковники, артисти, кардинали,
Усі, кого безумив аромат
Солодкої, жагучої любові,
В цій справі не звіряються ослові!
Про золотого чули ми осла
І про його метаморфози дивні,
Та знаємо — людина то була,
І нашому нітрохи він не рівня.
Абат Трітем, кому педант Ларше1
В ученості далеко поступився,
Аж сполотнів, подумавши лише,
Яким чуттям вухань наш запалився,
І довго слів таких не міг найти,
Щоб людям ту пригоду повісти.
Тонке перо між пальців затремтіло
І випало, — та знову благодать
Вернулася, як про нечисту силу
Узявся він спасенно міркувать.
Диявол, як відомо, має фахом
Тенета ставити земним комахам
І спокушати бідний рід людський.
Цей батько лиха, мудрий і страшний,
Побачив раз, як наша мати Єва
Була біля заказаного древа,
І яблуко пізнання їй підніс2,
А може, й гірше що зробив їй біс, —
І бідолашну вигнано із раю.
Від того дня жіноцтва любу зграю
Узяв під провід хитрий Сатана.
Абат Трітем нехибно цеє зна.
Послухайте ж його оповідання
Про Жанну, про ослове залицяння —
І добре посоромте ревуна.
Дебела Жанна, з лицями, як вишні,
Лежала на постелі пуховій
По сні живлющім, — і згадалось їй
Життя її та всі діла колишні.
Перебиравши подвиги тяжкі,
Вона забула про свого патрона:
У марнославстві люди всі такі;
Взяла тоді Дениса лють законна,
І дівчину на декілька хвилин
Лишив без ласки та опіки він.
Святий хотів їй навіч показати.
Яка їй без заступника ціна,
І довести їй, що повинна мати
Усяка із жінок опікуна.
І от уже стоїть диявол обіч,
Підстерігаючи жадану здобич.
Упасти в гріх — то ж тільки мить одна.
