Спокусник, що нічого не минає,
Аби вершить лихі свої діла,
Вселяється в крилатого осла,
Людської мови звіра научає,
Пом’якшує його жахливий бас
І втаємничує в мистецтво дивне,
Яке Бернар оспівує у нас,
Як в давнину Овідій богорівний3.
Забув осел, що в світі сором є,
З хліва біжить він навпростець до ложа,
Де все життя перебира своє
Цієї книжки героїня гожа.
Він солодко їй шепче, що вона
Славетна: над усіх земних героїв,
А вродою — троянда чарівна.
Так змій отой, що Єву знепокоїв,
На відповідний трапивши момент,
Передовсім сказав їй комплімент.
Тут визнати годиться нам, панове,
Що лестощі — дорога до любові.
«О небо! — закричала Жанна д’Арк, —
Це дивина, святим клянусь Лукою!
Осел говорить мовою людською,
Ще й добре, хай святий посвідчить Марк!»
А він, схиляючи свої коліна,
«Ти, — каже, — дивуватись не повинна.
У Ханаані, де поганський храм,
Мене зростив відомий Валаам,
Що був жерцем найстаршим того храму.
Та я — єврей, і вчасними словами
Прокляття від народу одвернув,
Яке мій пан ладен наслати був.
Господь мене нагородив за теє,
Пославши до Єноха в Іудеї.
Новий хазяїн дар безсмертя мав;
Тож Паркам він негайно наказав,
Щоб ножиці суворі їх не сміли
Мій вік мені перетинати милий.
Життя моє прослалось, як весна,
Що їй кінця ані межі не знати;
Господар мій пустив мене гуляти
По вольній волі, та була одна
Тій волі необмежній перепона:
Кохатись цілковита заборона.
Ох! Для осла це страховинна річ!
Я міг собі брикати день і ніч,
Усім на світі серце веселити,
Опріч одного: я не міг любити.
Слухняніший, ніж праотець Адам,
Що яблучко іззів, собі на лихо,
Я гору взяв над буйним почуттям
І приписові підкорився тихо.
Замовкла плоть; цій справі помогло
Те, що ослиць ніде там не було, —
І жив невинними я почуттями
Поміж такими, як і сам, ослами.
Коли з Еллади Бахус-Діоніс
І тирс, і п’яні радощі заніс
У край, де Ганг священний протікає,
Служив тоді йому за сурмача я.
Індуси, мудрість маючи від нас,
І нині ще пригадують той час.
Сілен та я — прославлені герої4
Тієї експедиції гучної.
Так само через мене між людей
