Коли ж ото зчинилося воно,
Наш добрий Карл, мандруючи з Бонно,
Із Дівою та Дюнуа завзятим,
Перед палацом опинився клятим,
Куди любовний пал його завів.
О сило чародійна! Диво з див!
Заледве встигли спішитись панове
І до фатальної ввійти будови,
Як розум їх змішався й помутнів.
З книжками так, в ярмулках квадратових
Серед Парижа мудрі доктори
Заходять, пересварені в розмовах,
До вченості глибокої нори,
Уславленої чварами Сорбонни,
Де нісенітниць непроглядна мла
Кубло собі теплесеньке звила,
А глузд живий у перекорах тоне;
Ввіходять преподобні по однім,
Статечно так, поважно, в добрім ладі,
Немовби кожен розумом ясним
Пишатись має право в тій громаді,
Немов сварки та брехні їм чужі,
Немов це все — розсудливі мужі, —
З них дехто й справді міркувати схильні...
Та увійшли — і стали божевільні.
Король, до краю з пристрасті п’яний,
З очима, де палав огонь бажання,
Тремтів од палу, як листок дрібний,
І промовляв, немов само кохання:
«Агнесо, соромливеє дитя,
Мій ніжний раю, цвіте мій рожаний!
Ох! Я без тебе проклинав життя! —
Та зустрічі прилинув день жаданий.
Зо мною ти, я знов тебе обняв;
Яке ж бо личко миле та вродливе!
Та ніби стан твій дебеліший став,
Ніж той, що пестив я тоді, щасливий,
Коли з тобою любощів зазнав.
Який живіт! А стегна, Боже милий!
Недаром же в розкошах ми горіли:
Моя Агнеса, бачу, вагітна,
Породить нам бастардика вона,
Який за нас одважно буде битись.
Пусти ж, я хочу ближче притулитись,
Щоб паросток під цю солодку мить
До батьківської гілки прищепить».
Із ким же то король так розмовляє?
Кому медові речі виливає?
Кого до серця тулить він, палкий?
То пан Бонно; спітнілий і товстий,
То пан Бонно; людина ця почтива
Дивнішого не зазнавала дива.
Король, бажання чуючи одно,
У млоснім шалі повалив Бонно
Додолу, — і товстун широкозадий,
Агнесу причавивши аж на дно,
Упав наверх дивочної громади.
О Господи, який зчинився крик!
Опам’ятався трошки духівник,
Руками, пузом, спиною своєю
Агнесу душить, тисне Доротею,
Устав, схопився, вирвався, біжить;
Бонно захеканий услід летить.
Та Ля Трімуйль одважний уявляє,
Що ту, кого він над життя злюбив,
