18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Вольтер – Орлеанська діва (страница 104)

18
Там, під склепінням портика чудного, Навсуміш старовинного й нового, Блискучий привид гордо походжав; Ходу легку він, зір блискучий мав, Рухливий був, як мавпа та достоту, I все носив фальшиву позолоту. Ця постать, невсипуща і вночі, Уява зветься, милі читачі. Це не прекрасна, сповнена принади Богиня Риму й давньої Еллади, Що надихала дух живий творцям, Що свіжих барв широким розлиттям, Алмазами, квітками наділила Співця непереможного Ахілла, Очам Дідони додала тепла I в храм пісень Овідія ввела; Богиня це чудна, несамовита, Лихим смаком, безглуздям оповита, Що меж не знає у шаленій грі І вчить на глум прозаїка й піїта — Сорлена, Лемуана, Скюдері1. Вона свої навіює тумани На новочасні опери й романи I довго ще літатиме, як птах, На кафедрі, в театрі, по судах. Огидний карлик, недоумко вічний У неї на руках, немов синок; Колись він звався доктор серафічний, Проникливий, глибокий, ангелічний2; Він склав недавно дурості зразок — Історію Марії Алакок3. Круг них юрбою — кепський еківок, Лихого тону загадки нездарні, Та дотепи кульгаві й незугарні, Передсуди, безглуздя, віщі сни, Рої щонайдешевших каламбурів... Так уночі, серед безлюдних мурів, Літають сови й чорні кажани. Згадаймо ж таїну палацу того: Його хазяїн так побудував, Що кожен смертний, завітавши в нього, Свій розум за порогом покидав. Заледве-но Агнеса наша мила В покої замку дивного вступила, Як Боніфацій, Господа слуга, Їй здався Карлом. Дівчина радіє — І груди давня сповнює жага. «Герою мій! Одна моя надіє! Ви знов зо мною, сонце днів моїх! А як там бритти? Ви розбили їх? Ніхто, королю, не завдав вам рани? Дозвольте ж панцир зняти з вас, коханий!» І нетерплива дівчини рука Сутану притьмом рве з духівника, Його до серця чуло пригортає; Палають очі, губки запашні Шукають уст у пориві, в огні... І раптом — що за притча? — натрапляє Замісто щік, рожевих, як весна, На бороду розкошлану вона, Жорстку, тверду, нечесану ніколи... Абат від неї, підійнявши поли, Вона — за ним, неначе бистрий птах, «Забув мене!» — кричить, уся в сльозах. Отак вони по залах бігли пишних,