Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 57)

Мак-Лін притих, і це здавалося дивним. Відколи Гундлах почав розповідь про арешт у Тегусігальпі й допит в аеропорту Ілопанго, Мак-Лін лише мовчки змінював касети, ні про що більше не розпитуючи. А коли Гундлах розповів, яке завдання дав йому Пінеро, згадав учорашній політ до Манагуа й розмову з шефом поліції, Мак-Лін вимкнув магнітофон, підійшов до поручня і втупився у море, що пінилось за кормою. Віддалік на хвилях погойдувався червоний буй, позначаючи фарватер до Сан-Лоренсо. Далеко-далеко позаду біліли на сонці скелі острова Фаралонсса — останнього шматочка нікарагуанської землі Середня скеля, верх якої, згідно з позначкою на карті, сягав ста сорока футів над рівнем моря, була схожа на церковну дзвіницю, оточену гостроверхими вежами, як на кафедральному соборі.

— Щось сталося? — запитав Гундлах. — Може, моя розповідь надто страшна чи у вас скінчилася плівка?

— Ні, все в нормі; але яке ж місце посідаю в цій історії я? Ви вчора, крім Дорпмюллера, ще комусь телефонували?

— Так, звичайно, я розмовляв з Пінеро. Він чекає на мене сьогодні опівдні в Сан-Лоренсо, щоб навантажити судно тим, чого я не зміг дістати в Манагуа.

— Зброю?.. — Мак-Лін мало не захлинувся тим словом. — І ви кажете мені це аж тепер?

— Я розповідав усе по порядку. А чого ви так зблідли? Хіба це не було вашою мрією? Ще півтори години — й вона справдиться, ви сидітимете на трьох тоннах зброї, призначеної для визвольного Фронту, й будете єдиним репортером, який матиме такий чудовий матеріал.

— Якщо після цього взагалі ще матиму змогу щось публікувати. Невже ви не розумієте, куди ховають зайвих свідків такі пройдисвіти, як Пінеро?

— Не вішайте голову, за вами вся британська преса. Між іншим, на місці ми будемо значно раніше, ніж сподівалися: десь близько десятої.

— Я туди не можу, — заклопотано мовив Мак-Лін. Катер погойдувався на високій хвилі, що йшла від зустрічного вантажного судна. Обережно ступаючи, короткими й легкими, як у птаха, кроками, Мак-Лін підійшов до шкіпера й попросив його звернути поза піщаною мілиною на захід, до Амапали. А Гундлахові прошепотів, що збирається зійти на берег, бо не хоче зіпсувати гру, до того ж він не самогубець; в Амапалі він найме повітряне таксі, там є невеличкий аеродром, і полетить у Манагуа, де його при потребі можна буде знайти в готелі — «Інтерконтиненталь».

— Було б добре, Гундлах, якби ви зараз теж поїхали зі мною. Як ви казали тоді в будинку священика? «Ми не герої…»

— Ні, ці слова сказали ви.

«Рубен Даріо» зробив лівий поворот і взяв курс на південний закрайок острова Тігре, увінчаного високою конусоподібною горою. Амапала була єдиним глибоководним портом у бухті, до того ж набагато ближче, ніж Сан-Лоренсо. Очевидно, це було найкраще рішення — розлучитися саме тут. Коли поминули південно-західний мис Тігре та підводні рифи біля острова Караколіти, де на тлі невисокого лісу видніла смугаста вежа маяка, Мак-Лін мовив:

— Ну гаразд, грайте собі й далі роль героя, а я тим часом…

— Але повість ви не повинні публікувати, поки я не розповім вам її кінець.

— А якщо ви взагалі більше не озветеся?

— Тоді за п'ять днів можете публікувати. Даєте слово?

— Даю, Гундлах. Цей день легко запам'ятати: двадцятого січня президент Сполучених Штатів приступає до виконання своїх обов'язків, тож ми зробимо йому чудовий подарунок…

О пів на дев'яту вони причалили до дерев'яного пірсу між вантажними суднами й спортивними човнами. Амапала виявилась невеличким містечком на північно-західному березі острова з чудовим пляжем, де, за словами Фернандеса, добре ловилась глибоководна риба й були чудові умови для полювання на диких качок. Містечко нараховувало чотири тисячі мешканців, тут був пристойний готель, який називався «Морасан». Амапала мала телеграфний зв'язок із столицею, звідси ходили пасажирські катери до Сан-Лоренсо та Бреа, а в нормальні часи й до Ла-Уньйона. Особливо любили сюди їздити туристи. Над дахами будинків маяв чорно-білий смугастий рукав аеродромного флюгера. З берегів Сальвадору, до яких було миль дев'ять, долинав гуркіт канонади; іноді чулись вибухи важких мін урядової артилерії.

— Невже це обов'язково? — запитав Мак-Лін, тиснучи Гундлахові руку. Погляд вже не був таким похмурим. — І все через якусь спідницю! Жінок всюди вистачає.

— Лишайтеся при своїй думці. Але бережіть касети.

— Я віддам їх на зберігання в банк. Можете на мене покластись, я все роблю на совість.

— Добре, що ви хоч щось можете ще зробити.

Гундлах знову зійшов на борт. Він покладав тепер великі надії на цього високого кощавого чоловіка. Варто було б сказати Мак-Лінові одну мудрість: «Хто торгує, на того не можна покластись», або висловитися ще цинічніше. Прощання вийшло невеселе, воно не відповідало їхнім теперішнім стосункам і тій таємниці, яка їх єднала. В око впадали відвертий цинізм, притаманний чоловікам, стриманість і небажання обминати правду. Але думки Гундлаха поспішали вперед, хоч були далеко не втішними. Він думав лише про одну жінку, незважаючи на те, то в світі були мільйони жінок, які могли б дати йому спокій і втіху.

Містечко Сан-Лоренсо взимку 1981 року мало близько чотирьох тисяч жителів, церкву, дві каплиці, десяток шинків і кафе, одного лікаря й два готелі, з яких один (біля ринку) називався «Модерно», а другий (у порту) — «Коста-Асуль». Містечко лежало в тихоокеанській бухті Гондурасу. На 13°25′ північної широти і 87°27′ західної довготи на пологому північному березі ріки Естеро-Сан-Лоренсо, в трьох морських милях вище затоки Сан-Лоренсо, що тяглася в північно-східному напрямі від бухти Фонсека. З берега затоки, густо засадженого мангровою рослинністю, звисало повітряне коріння і смоктало воду, якої незабаром так не вистачатиме країні, особливо в її глибинних провінціях. Одинадцять рік, з яких лише по Естеро-Сан-Лоренсо можна плавати на невеличких суднах, пересікають порослу пустим кущуватим лісом болотисту місцевість і впадають у бухту. Тепер, у засушливу пору року, вода в них солона.

Судна, які плавали до Сан-Лоренсо, спочатку звертали в Амапалу, щоб розвантажитись і владнати митні формальності. Тут вони брали лоцмана, бо в бухті було безліч підводних рифів і мілин. До Сан-Лоренсо доводилося рушати за півтори години до найвищого припливу, щоб прибути разом з ним у порт. Опівдні Сан-Лоренсо наче вимирав — усі мешканці відпочивали, його бруковані тротуари й одноповерхові будиночки з опущеними жалюзі на вікнах викликали асоціацію з розкопаним археологами селищем.

Щоправда, клімат тут був трохи здоровіший, ніж на спекотливому й вологому атлантичному березі Гондурасу. З Тегусігальпою Сан-Лоренсо сполучався телефоном, телеграфом і пристойним шосе. Інтерокеаніка, що тяглася від Пуерто-Кортеса, перехрещувалася під містечком з Панамериканською автострадою. Вкрита товстим шаром асфальту, який в обідню спеку лип до коліс, Інтерокеаніка гордо заходила з півночі в містечко, а виходила з нього вже вузенькою стежкою. Залізниці тут немає; Тегусігальпа — єдина столиця на перешийку, що не має залізничного сполучення з провінціями. Немає в Сан-Лоренсо і аеропорту, щоправда, вертольоти й невеличкі літаки, які не потребують спеціальної злітної доріжки, сідають просто на лузі за казармою… Експортується звідси деревина.

Сан-Лоренсо спокійне містечко. Поліція має справи хіба що з контрабандистами або з п'яницями. Якщо десь в країні після довгого затишшя і появляться партизани, що носять чорно-червоні прапори, як і сандіністи Нікарагуа, то сюди доходять про них лише чутки. Всі мешканці тут знають один одного. Містечко розташоване в глухій провінції Чолутека, що лежить в палючій, безводній долині з майже суцільним бездоріжжям, дуже бідна й мало заселена. Взимку і навесні тут не буває опадів, і земля засихає, як камінь; випалена сонцем савана спроможна прогодувати лише небагатьох. Серед жовто-коричневої трави ростуть кактуси й великі живучки з вузлуватим галуззям, оповитим орхідеями з великими м'ясистими квітами і дивовижними плодами; мешканці села роблять з них посуд і пляшки, як і тисячі років тому. Коли на перешийку ще були дрімучі джунглі, тут процвітала колиска культури древніх майя. Мов дикі велетні, височіють залиті потоками лави гори, під далеких вулканів Сальвадору над вилискуючою сріблом затокою, немов гігантське шатро, розкинулося блакитне небо, а понад берегом тягнуться скалисті островки аж до гірського пасма Чінчайоте, що виграє здалеку кольорами лаванди з фіолетовим відтінком. Звідси, від напису на дорожній табличці «Дісперсьйон де Аг-вас», Панамериканське шосе мчить від Чолутека аж до Естелі в Нікарагуа. Починаючи з травня і до вересня, звідси бурхливими потоками в бухту течуть ріки, а потім вони пересихають.

Гундлах знав багато чого про це ще до того, як зійшов на сушу. Протягом майже двох годин шкіпер детально розповідав йому про Сан-Лоренсо так, як він це робив до початку громадянської війни, возячи туди туристів. В кінці дерев'яного пірсу стояв поліцай у зеленій сорочці з короткими рукавами і з просякнутими сіллю, мокрими від поту, схожими на півмісяці плямами під руками. Перевіривши Гундлахів паспорт, він запитав, чому там немає візи про виїзд з Нікарагуа. Він пояснює, що і при виїзді з країни обов'язково необхідно брати візу, яку в Нікарагуа видає бюро по міграції.