Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 56)

— Добре дерево, — мовив Мак-Лін. — Тут росте бук, кедр, червоне, залізне дерево, але їх треба бачити вдень: чудова картина. Хоча це вже жалюгідні рештки тропічних лісів. Дві третини лісу між Мексіко й Панамою пропало. Землю витоптують череди. Спочатку ліс випалюють, а потім на згарищах пасуть худобу, готуючи м'ясо на експорт в Сполучені Штати, в Гамбург, в обмін на ланцюги тощо. До цього підпряглися й деревообробні концерни, вони вирубують найкращі дерева, залишаючи сліди по всій Центральній Америці. До того ж багато деревного вугілля тепер іде на паливо, бо гас подорожчав. Назад до природи! Скоро все звідси порозтягають. «Від зеленого пекла до червоної пустелі» — так я назвав серію своїх оповідань.

Після того розгалуження дорога гіршала й гіршала, поки нарешті перейшла у вузеньку стежку; колеса «джипа» вже терлись об кущі обабіч, але він бадьоро котився далі. На світло фар злітались метелики й хмари москітів. Пахли квіти, з дерев звисали батоги ліан, теліпалась облізла слизька кора, всюди щебетали птахи й чулось безугавне тріщання цикад.

— Отже, до Сан-Лоренсо? — запитав Мак-Лін.

— Хто вам сказав?

— Таж не можна було не почути, як ви самі кричали про це по телефону.

— А доберемось туди завтра опівдні?

— Звичайно, якщо ви заплатите шкіперові триста доларів. Тут така такса, коли треба непомітно прослизнути повз військові судна. Туди шістдесят миль, а катер пливе зі швидкістю дванадцять вузлів. У всякому разі він пливтиме, поки я записуватиму на плівку вашу розповідь.

— До Сан-Лоренсо оповідання буде записане повністю.

Катер стояв за горбом у тихій бухті. Головна течія проходила віддалік, це було помітно й з берега. Шкіпер, кремезний мулат на ім'я Хосе Фернандес, сказав їм, що приплив жене воду вгору посеред ночі, й рушати треба разом з відпливом, тихо проминути Пуерто-Морасан і зайти в гирло річки. Катер був дванадцять метрів завдовжки й міг узяти на борт двадцять чоловік або дві-три тонни вантажу. Він звався «Рубен Даріо» — на честь відомого нікарагуанського поета, похованого в соборі Леона… Фернандес був у смугастому тільнику й мав на вигляд років сорок. Свій катер він купив ще за Сомоси, збивши гроші на контрабанді. Фернандес переважно катав туристів, організовуючи для них цікаві екскурсії до бухти Фонсека, але з початком громадянської війни потік туристів припинився, тому він знову взявся за старе ремесло.

В каюті нікарагуанське радіо передавало останні вісті із Сальвадору. Диктор повідомив, що незважаючи на недостатнє озброєння та погану військову виучку, патріоти домоглись чималих успіхів на всіх фронтах. Поряд з чотирма старими фронтами — на півночі, в центрі, на заході й сході країни — тепер утворився п'ятий фронт, на південному сході. Тут, у провінції Усулутан, тривають жорстокі бої за важливий у стратегічному відношенні міст через Лемпу. У східній провінції Ла-Уньйон взято штурмом сім населених пунктів. Страйкують майже три чверті водіїв приміського й міжміського транспорту.

Мак-Лін вимкнув приймач і дістав магнітофон. Його очі лукаво блищали — він чекав оплати. Гундлах почав розповідь з того ранку восени, коли Він-тер послав його до Сальвадору простежити за викупом Дорпмюллера. «Влаштуйте йому врочисту зустріч», — ще раз нагадав йому тоді Вінтер, і ці слова Гундлах переказав буквально. «У нас там є кілька надійних людей, американські детективи, безсумнівно, добрі фахівці… А втім, якщо виникнуть ускладнення, дійте на власний розсуд, ми розраховуємо на вас як на надійного працівника з репутацією аварійного майстра».

— Сподіваюсь, ваша репутація не підмокла? — з іронією запитав Мак-Лін. — Дорпмюллер на волі, зате ви добровільно опинилися в скрутному становищі.

Гундлах відмахнувся. Та ледве дійшов до того місця, коли в них викрали гроші, призначені для викупу, Хосе Фернандес покликав вечеряти: їли яєчню з чорними бобами під гострим соусом. Запаси шкіпера виявилися багатими. Вечеряли на палубі під сіткою проти москітів. З-за дерев зійшов місяць, у верховітті кричали мавпи-ревуни, а Хосе розповідав цікаві історії про далекі ранчо, лагуни і глухі заводі, що кишіли алігаторами, згадував мандрівні мілини в річках і швидкі течії попід навислими над водою ліанами, що утворювали своєрідні тунелі; говорив Хосе про затоплені кораблі, в чиїх трюмах було повно віскі, сигарет або зброї, про підступні затори сплавного лісу в гирлі річки. А Гундлах думав про Мак-Ліна, фантазія якого, напевно, розвивалась під впливом такого ж оповідача всіляких історій, як і він сам. Поряд з ними чорніли вічнозелені джунглі, наповнені шелестом листя, скреготом цикад і гудінням роїв москітів, мух, жуків і метеликів, що злітались на світло лампи, прилипали до сітки, бились об неї крильми.

— Чого нам зараз бракує — то це пристойного біфштекса, — поскаржився Мак-Лін. — Жалюгідні тропіки! Люди вирубують і спалюють ліси, забуваючи, що попіл удобрить землю лише на якихось два роки. Століттями створювані природою багатства підуть за димом. Підземні води вичерпуються, земля висихає, що ж залишається? Мільйони тонн сировини для цементної промисловості.

— Ти ба! — озвався Гундлах. — Кілька годин тому я й не підозрював, що тут є тропічний праліс.

— Можете про це відразу забути; незабаром його не стане.

По півночі у Гундлаха почали злипатись повіки. Розповідь наближалася до того пункту, коли злетіло в повітря його авто й загинув Гертель, коли скінчилось його друге життя і почалося третє — в партизанському таборі. Що він ще мав право розповісти? А Мак-Лін підганяв і підганяв, схожий на хижого звіра, який учув запах крові. Ось він уже знову замінив касету.

Гундлах вирішив розповісти про все, навіть про вчорашні події, ніби побоювався, щоб правда не згасла разом з ним. Але тепер несподівано вповільнив розповідь, аби не випереджати життя, бо Мак-Лін ще, чого доброго, затрубить відбій: незважаючи на прагнення дізнатись якомога більше, він, чого доброго, ще злякається. Гундлах вирішив закінчити свою розповідь завтра, вже перед Сан-Лоренсо.

Шкіпер попросив їх допомогти відчалити. Він одкинув швартову линву й завів мотор, але на середині річки знову його заглушив, і, поки Гундлах стояв біля керма, Хосе підняв на короткій щоглі допоміжні вітрила. Тут, на досить пристойній відстані од високого берега, сильний південно-східний вітер добре надував косий парус; «Рубен Даріо», гнаний вітром і течією, набрав чималої швидкості, можна було обійтися без мотора. Тепер, незважаючи на закрути, Естеро-Реаль котила свої хвилі до гирла зі швидкістю три вузли. Хосе сподівався, що зможе перед світанком на чималій відстані проскочити повз патрульне судно отак під вітрилами, якби ще на той час і місяць сховався за хмарами. Мулат запевняв — з ними все одно нічого поганого не станеться, адже катер «чистий», забороненого вантажу на борту немає. Єдине, що можуть зробити, — завернути їх назад.

Гундлах відразу заснув, ніби на нього накотилася важка хвиля й потягла аж на дно, де навіть сновидінь немає. Коли він виринув, прокинувшись, бо знову запрацював мотор, а в вічі різало світло, було вже пів на сьому. Над водою займався новий день.

Фонсека чимось нагадувала Кільську бухту, але вода в ній була набагато прозоріша. З лівого борту тягся ланцюг острівців вулканічного походження, а з правого накочувались буруни з сліпучо-білими гребенями. Тут починався виступ суші. Велика океанська хвиля вривалася сюди на повній швидкості. Праворуч, де над верховіттям дерев підіймалось криваво-червоне сонце, впадала річка Негро, яка служила кордоном між Нікарагуа й Гондурасом. Сонце освітило похилий піщаний берег, який раз у раз переходив у скелясті кручі, порослі пралісом. Яка арена для вирішальних подій!

Гундлах глибоко вдихав морське повітря. Все, що досі гнітило душу, ніби рукою зняло. Солонкуватий бриз додавав йому сил. Тоді, в жовтні, коли він дивився на цю бухту з неба, вона здавалася суворою: куток непривітної, ворожої природи, ніби необжита земля доісторичних часів. А нині, в так само ранній час, бухта здавалась чарівною. Певно, в давнину сюди не раз підпливали пірати, а над верховіттям праворуч, як оце тепер, привітно сяяло сонце. Сторожове судно, яке намагалося їх перехопити, безнадійно відставало, щонайменше миль на дев'ять-десять, воно було ще десь під вервечкою нікарагуанських вулканів з тисячами конічних кратерчиків, над якими височів прекрасний, стрімкий, укритий буйною зеленню кратер. Дух живиці й легенький вітерець освіжали Гундлаха, окрилювали його думки, додавали мужності. Іноді досить було відчути якийсь запах, побачити сонячний промінь або чудовий ранковий ландшафт — і Гундлах раптом починав усвідомлювати справжню вартість життя, хай навіть нелегкого.

Але тепер усе було набагато складніше. Його план утілювався, Гундлах готував себе до вирішальних подій і мав надію на успіх. У нього тепер було двоє надійних помічників — Дорпмюллер і Мак-Лін. Гундлах піднявся на палубу. Відразу після сніданку він знову почав начитувати на плівку свою сповідь, старанно пригадуючи факти, методично визбируючи все, що викривало діяльність Пінеро. Все це стане загрозою для супротивників, тільки-но британець зійде зі своїми касетами на суходіл. Навіть якщо сподівання на партизанів не справдяться (Дорпмюллер міг до них і не додзвонитись), то на Мак-Ліна з його невгамовною жадібністю до сенсацій Гундлах міг покластися з певністю. Загроза викриття на сторінках лондонської преси мусить спинити Пінеро. Тоді появиться шанс для врятування Гладіс. Таких людей, як Пінеро, треба залякувати, щоб вони тремтіли зі страху.