Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 58)

— Чи, може, ви політичний емігрант? — суворо запитав він.

— Ні, — відповів Гундлах. — Я лише приїхав на екскурсію. — Він непомітно вклав у паспорт десятидоларову банкноту й знову подав поліцаєві, після чого той побажав йому щасливої подорожі.

Щаслива подорож! Гундлах сів за столик на дерев'яній веранді готелю «Коста-Асуль» і замовив бляшанку пива. Дванадцята година дня. Здається, він прибув сюди першим. Пиво було таке холодне, що він мусив пити невеличкими ковтками. «Щасливої подорожі!» Це звучало, ніби в якомусь вестерні. Як у вестерні, дерев'яними були й пристань, і цей готельчик. Дерев'яні східці, стовпи й тротуари нагадували Беліз, де він у листопаді подорожував з Гладіс. Із веранди відкривався чудовий краєвид з горами острова Тігре, над якими кружляв літачок: можливо, тим літачком Мак-Лін уже летів до Нікарагуа. Випивши пиво, Гундлах підійшов до музичного автомату, з якого линули звуки джазу; хотілося послухати пісеньку Фелісіано, але в програмі автомату нічого подібного не було.

Транзисторний радіоприймач, якого Мак-Лін забув узяти, тепер стояв перед Гундлахом на столі. Радіо Манагуа передавало: «В останній тиждень свого безславного перебування на посту президента Джіммі Картер посилає на арену кривавої громадянської війни в Сальвадорі легіони «радників», знехтувавши свої обіцянки провадити політику дотримання людських прав, хоча саме завдяки цим обіцянкам він чотири роки тому здобув перемогу на виборах. Сальвадорські диктатори можуть покластися на свого старшого брата. Вашінгтон знову хоче поневолити всю Центральну Америку, він загрожує нам голодом, сприяє внутрішній реакції і зовнішній контрреволюції…»

Внизу, біля пірсу, сперечалося двоє індіанців у широких тикових штанях і сітчастих футболках. З їхньої сварки нічого не можна було зрозуміти, та й музика заважала. Рухи в індіанців були елегантні й стримані, мов у вождів стародавніх майя. Гунд-лаха втішило, що ота величавість не зникла навіть після п'ятьох сторіч поневолення. Це ніби спрямований у майбутнє промінь надії, якого прагне багатостраждальний народ Гондурасу. На боротьбу за звільнення піднімається й народ сусідньої Гватемали.

З транзистора було чути: «… Міністр висловив протест проти звинувачення, нібито Нікарагуа підтримує Фронт національного визволення Сальвадору зброєю й добровольцями. Ці вигадки імперіалісти використовують як привід для блокади, прикриваючи цим своє прагнення не допустити консолідації сандіністської революції».

В Гундлаха аж серце завмерло — він угледів тих, на кого чекав, і машинально вимкнув транзистор. Вони йшли не з порту, а десь від ринку чи казарми, наскільки Гундлах орієнтувався в містечку. Їх було четверо: Гладіс, Пінеро, Джексон і ще один величезний, як бугай, тип, очевидно, пілот або ж особистий охоронець Пінеро. Ішли пішки, мабуть, прилетіли літаком, отже, чотиримісним спортивним. Пальці Гундлаха вп'ялися в парапет. Джексон, який шастав очима на всі боки, помітив його першим і торкнув Пінеро. У Гундлаха враз пересохло в горлі. Гладіс! Вона йшла з гордо піднятою головою в тому самому світлому платті. З виразу її очей Гундлах не міг угадати, про що вона думає. Чоловіки були в легких піджаках, ледь випнутих під лівою пахвою: янкі полюбляли великого калібру револьвери, які не дають осічки.

Ніхто не вітався, ніби щойно бачились. Пінеро підійшов до Гундлаха, решта всілася біля парапету, де повівав свіжий вітерець. Пінеро сказав непідробно діловим тоном:

— Як бачите, ми свою обіцянку виконали. Тепер черга за вами. Де ваш катер? Скільки він може взяти на борт? Шкіпер у курсі справи й що він вимагає?

Гундлах сподівався гіршого: лайки, погроз; а від цієї діловитості в нього аж під ложечкою замлоїло.

— Ви повинні відкупити в нього катер і заплатити додатково за ризик.

— Він нічим не ризикує. Командування полку в Ла-Уньйоні вже все знає. Якщо катер причалить по той бік Пунта-Горди, шкіпера зустрінуть з розкритими обіймами.

— Але ж він позбудеться катера, якого ви хочете показати журналістам. А самого шкіпера ви теж приведете на прес-конференцію?

— Ні, досить і вас.

— Чи не збираєтесь ви показати його вже «німим»?

— У якому розумінні?

— Ви ж знаєте — вбитий нікарагуанець був би дуже доречним. Але в такому випадку на мене не розраховуйте.

— Гундлах, не ускладнюйте ситуацію.

— Я не забув про Гертеля… А ще один — це вже було б занадто.

Пінеро нервово кусав губи,' на його обличчі вигравала зневажлива посмішка, ніби він хотів сказати: «Якщо хтось хоче чогось домогтись, то він не повинен бути тонкосльозим».

— Я подбаю про вантаж і про того Фернандеса, адже так його звуть? А ви йдіть до своєї дами. Розтлумачте їй, що буде, якщо акція зірветься, — сказав Пінеро. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся.

Гундлах розмірковував: чого це йому так просто дозволяють говорити з Гладіс? Адже він зовсім не наполягав на цьому…

Внизу, біля пірсу, куди попрямував Пінеро, і досі жестикулювали двоє індіанців. Щойно Гундлах із захопленням споглядав їхню величавість, убачаючи в ній революційний дух; а тепер вони здавалися йому лише представниками місцевої народності, інтерес до якої відразу згас, ніби після відвідання краєзнавчого музею.

Він сидів навпроти Гладіс і намагався говорити з нею французькою мовою. Джексон не заперечував, проте не зводив з Гладіс очей. Може, він усе розуміє? Чи йому однаково, про що вони говорять? Обличчя жінки лишалось незворушним.

— Навіщо ти це робиш? — обережно запитала вона.

— Для нас обох. Не можна ж допустити, щоб усе отак закінчилось…

Гладіс кивнула, ніби на знак того, що вона й сама про це здогадувалась.

— Треба ж було щось робити.

— Завжди бути діяльним — такий у тебе девіз? Домагатись успіху! Нікому не давати себе повалити — в цьому ти мастак.

— Без цього не можна, Гладіс.

— Пристосовуватись ти завжди добре вмів.

— А як же інакше можна втриматись у цьому світі?

— Просто треба бути вірним і стійким… — Вона більше не могла пригадати французьких слів і перейшла на іспанську, незважаючи на Джексона. — Що вони тобі пообіцяли?

— Відпустити тебе на волю.

— Я так і знала. Адже ти вже був у безпеці. Але я не хочу, щоб ти через мене ставав зрадником.

— Зрадником… легко сказати.

— Легко? Бачить бог, мені це було нелегко сказати!

Діалог вийшов недоладний. Гундлах відчував — далі вона не витримає. І де тільки поділось його вміння переконувати? Він знову почав умовляти Гладіс, але з того нічого не виходило. Гундлах обережно взяв її руку, що безвільно лежала на столі. Гладіс не заперечувала, ніби не відчувала доторку або та рука вже не належала їй. Він нахилився, щоб погладити її по волоссі, яке кучерявилося над скронями. Очі жінки лишались байдужими. Коли їм принесли по склянці коктейлю з ромом, Гладіс підняла свою склянку.

— Давай вип'ємо за тебе, — з гіркотою в голосі тихо мовила вона, засмучено дивлячись на нього. — За того чоловіка, який ніколи не бореться до кінця, а домовляється з ворогом… Отже, за твою велику подорож до отих!

— Ти помиляєшся, Гладіс, я далі не піду, я лишаюсь на шляху до тебе.

— До мене! Як ти можеш у це вірити? Що з тобою сталося, Гансе, чого ти взагалі домагаєшся?

— Я хочу бачити тебе вільною… — Він затнувсь, одчувши відчуженість і не знаючи, як цьому зарадити. Кожне нове слово дедалі більше віддаляло їх одне від одного. Але він не хотів утрачати Гладіс. — Ти, звичайно, сильніша за мене, ти краща, — додав Гундлах, відчуваючи, яким жалюгідним він тепер їй здається, але не втрачав надії довести Гладіс, що все робить заради неї.

— Але ж ціна занадто висока.

— Так, ти краща… — Вона вже не слухала його, проте Гундлах цього не помічав. — Мені вже нічого не треба. Але що було б з тобою, якби я не діяв? Я відчував — над нами нависла тінь ще в Мадріді, Гладіс… Ти ніколи мені не розповідала, та я й сам знаю, що з тобою трапилося. Вдруге ти такого не витримаєш, і через те… через те… — Він так і не зміг доказати.

Вона різко перебила його:

–. Що трапилося зі мною, тебе не стосується… З нами жорстоко розправилась хунта, породжена Сполученими Штатами, розправилась їхніми методами і їхньою зброєю. А ти даєш їм привід діяти в нас як у В'єтнамі та Домініканській Республіці. Уяви собі всі наслідки. Що ми вдіємо вдвох? Облиш, Гансе! Давай попрощаємось, ми ще можемо це зробити, не соромлячись одне одного. Зі мною залишається твоя повага до мене, твоя любов…

— А твоя де поділась?

— Вона також іще належить тобі.

— Що ж мені робити?

— Є дві можливості, — знову заговорила жінка, старанно добираючи французькі слова. — Візьми катер, але приведи його до наших, а не до ворогів… Або ж продай себе і забудь мене! Мені вже все одно кінець, так або так. Як же я житиму після всього?.. — Гладіс не могла більше говорити. Важко дихаючи, вона різко підвелась і повисла в Гундлаха на шиї. Все це відбулося протягом миті, ніхто не зміг їм перешкодити. Тільки Джексон щось промимрив крізь зуби, продовжуючи сидіти. Спантеличений Гундлах відчув на вустах дотик її гарячих губів. Цей вчинок був зворушливий, сміливий, навіть героїчний, але нічого не змінював. То був якийсь відчайдушний, руйнівний поцілунок… «Напевне, це її останній», — промайнула в Гундлаха думка. Гундлаха ніби паралізувало, він не відповів на поцілунок, безпорадно шукаючи виходу. Але виходу, мабуть, уже не було. «Так, вона має рацію», — подумав він, нарешті збагнувши, якого осуду заслуговує його вчинок з боку товаришів Гладіс, як зневажатимуть вони їх обох, коли він врятує її такою ціною.