Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 59)

Нарешті підскочив Джексон і спробував розірвати їхні обійми, але марно: Гладіс міцно трималася за Гундлаха. Тоді Джексон схопив Гладіс за руку й заломив назад. Щосили пручаючись, вона вигукнула:

— Кінчай це неподобство, Гансе, бий їх!.. Джексон хотів затиснути їй рота, але Гладіс уп'ялася міцними зубами в його руку.

— Бий їх, як тоді в Цюріху, покажи їм силу своїх кулаків, бий їх у пику! — вигукнула ще вона.

Проте Джексон її швидко приборкав.

— Ну досить! — сердито сказав він. Цей чолов'яга був натренований саме на тому, щоб змушувати людей замовкнути. — І ви ще вважаєте, Гундлах, що володіли нею. Мабуть, саме навпаки — вона володіла вами.

— Відпусти її! — загрозливо крикнув Гундлах, але на допомогу Джексонові підбіг другий охоронець — чоловік з приплюснутим носом і густим безбарвним волоссям. Він вихопив револьвер і вправним рухом притиснув Гундлахові під ребра. Гундлах виявився безсилий. Вони в руках ворога, тут його територія, ці люди можуть зробити з ними все, що схочуть… «Володіла вами…»— Бридкі слова обпекли його, як удар батога. Очевидно, Джексон був невпевнений у своїй фізичній перевазі, інакше не став би його так ображати.

Внизу стояв «джип», ніхто навіть не чув, як він під'їхав. З нього вийшло двоє в зеленій формі, як і поліцейський на пристані. Вони швидко збігли сходами вгору, третій лишився за кермом.

— Що тут діється? — спитав один з них, очевидно, старший. — Ми не бажаємо, щоб у нашому Сан-Лоренсо…

Він наказав пред'явити документи. Гладіс не мала паспорта, паспорт був у Пінеро, а той пішов до катера, очевидно, відправляє вантажну машину. Недолугі пояснення викликали в поліцейських сміх. Вони вирішили затримати Гладіс і наказали їй сідати в машину: треба відвезти її до відділка й перевірити, адже саме таку особу зараз розшукують. Навіть є наказ про її арешт.

— Той наказ уже застарів, — пояснив Джексон. — Позавчора в Тегусігальпі… Це непорозуміння! Ви двічі заарештовуєте одну й ту саму людину? — Він показав їм своє посвідчення, але поліцейські відповіли, що такі документи їм невідомі.

— Краще буде, якщо ви не чинитимете опору, — суворо сказав старший.

— Джоне, поїдеш з ними, — звелів Джексон здоровилі з приплюснутим носом. — Подзвоніть у наше бюро в Тегусігальпі й привезіть цю жінку назад.

Гладіс вони посадовили між собою, а Джона — на запасному колесі, й, коли «джип» рушив, Гундлах раптом згадав, що нічого не сказав Гладіс про свої плани зірвати підступний задум Пінеро і викрити всю їхню брехню. Жодним словом не натякнув їй і про Мак-Ліна та його магнітофонні плівки. Навіть на думку не спало розповісти Гладіс.

Можливо, тому, що все це здавалось дрібним і неефективним. Якщо він потім і зможе їй про це сказати, то чи повірить вона йому. Та й сам він, власне, мало в те вірив. Сьогодні вранці Гундлах дивився на речі по-іншому, все здавалося йому дуже важливим, а тепер ніби втратило своє значення. Чи багато важитиме виступ газети далекої чужої країни про катер та «захоплену» на ньому зброю? Все він бачив тепер у зовсім іншому світлі.

Хвилин за десять по другій, спітнілий і стомлений, до готелю повернувся Пінеро. Він наказав виділити йому кімнату з душем. Джона й Гладіс досі не було, і Гундлах дуже хвилювався. Пінеро цідив крізь зуби холодне пиво, поки Джексон про все йому доповідав. Жоден м'яз на обличчі Пінеро не ворухнувся, лише шкіра довкола вуст ледь напружувалась, коли смоктав пиво. Раптом він рішуче махнув рукою. Здавалося, його не збентежила ситуація, хоча деякі ускладнення не дуже подобались. Він домовився зі шкіпером. Той заломив був надто високу ціну, бо йшлося про район воєнних дій, але взагалі був готовий піти на ризик, оскільки вважав, що везтиме зброю та боєприпаси для відрізаних у Ла-Уньйоні урядових військ. До того ж янкі, перед яким так запобігали місцеві власті, виявив бажання купити катер. Зрештою судно завантажили ящиками й картонними коробками, які важили тонн п'ять. Усе навіть не вмістилося в трюмі, і ящики почали вантажити прямо на борту. Катер занурився на десять дюймів, і шкіпер відмовився приймати далі вантаж, бо ящики могли зсунутися і перекинути судно.

Розповівши все це Джексонові, Пінеро зателефонував начальникові місцевої поліції. Той нічого не знав про арешт і висловив припущення, що то, певне, були люди з гарнізону. Митниця, поліція й армійський гарнізон Сан-Лоренсо хоча й містилися в одній зеленій казармі, оточеній муром з бійницями, проте не узгоджували своїх дій. Обдзвонивши всі три установи, Пінеро нічого певного так і не дізнався, йому сказали, що патруль на «джипі», очевидно, був з Чолутеки — центру провінції, якщо не з самої Тегусігальпи, а тут ніхто ніякого патруля не посилав. Пінеро обдзвонив і вищі інстанції, але теж марно. Гундлах почав здогадуватись, що сталося насправді. Він ще не вірив своєму щастю. Згодом стало відомо, що «джип» бачили на трасі Інтерокеаніки, за вісімдесят кілометрів звідси. Це було малоймовірним. Потім «джип» нібито з'явився на Панамериканській автостраді і з шаленою швидкістю гнав до прикордонної річки Гоаскоран. В ньому нібито сиділо двоє чи троє солдатів і лисий чоловік у цивільному. Ніхто нічого не згадував про жінку.

— Затримайте машину! — крикнув у трубку Джексон.

— Навіщо? — озвався Пінеро, витираючи з губів піну від пива. — Дурниці все це. Жінки в «джипі» ніхто не бачив, а якби вона була, її б відразу помітили. Та й відколи це Джон став лисим?

— Він справді лисий, — сказав Джексон, спритно затиснувши телефонну трубку між плечем і вухом, — але носить перуку.

— Що носить?

— Перуку, сер, вона дуже добре підігнана й не впадає в вічі. Але якщо перука з нього злетіла, то, виходить, руки в нього… — Глянувши на Гундлаха, він замовк.

— Зрозуміло, — сердито крикнув Пінеро, почервонівши, як рак, і навіть не приховуючи від Гундлаха своєї розгубленості. — Штучний скальп злетів, бо в нього зв'язані руки. Отже, його повезли разом з вашою дамою. Здається, вас це не дуже дивує? Тут теж не без вашого втручання?

— Ні, я не маю про це жодного уявлення. Якщо справді сталося саме так, то цілком випадково: партизани могли підслухати, коли ми вчора домовлялись про місце зустрічі й кілька разів назвали по телефону Сан-Лоренсо.

— Це ви його називали, — вигукнув Пінеро, — й тепер мені ясно, навіщо. Спробуйте хоч приховати свою зловтішну посмішку. Можливо, їх ще піймають. Однак для вас, Гундлах, це нічого не змінює… Операцію ми доведемо до кінця, тільки дещо ретельніше! Вам більше не захочеться жартувати.

В останньому донесенні повідомлялось про «джип», кинутий на узбіччі дороги між річкою Гоаскоран і прикордонним селищем Карідад. Втікачі, очевидно, перейшли річку й опинились на території Сальвадору. Джона вони, напевно, взяли заложником. «Джип», як аж тепер з'ясувалось, ті двоє вкрали біля комендатури в Карідаді. Карідад в перекладі означало «любов до ближнього»… Пінеро скрушно похитав головою, ніби ще раз знайшов підтвердження своїх думок про гондураську армію, яка погрузла в болоті й заснула летаргічним сном. На його гарному обличчі з'явився вираз огиди, він тепер уже остаточно пересвідчився: поки тут усе не зробиш власними руками, на успіх розраховувати не доводиться.

— Гундлах, мені стало цілком ясно, хто ви насправді, — сказав Пінеро дорогою до катера. — Вже кілька тижнів зряду, висолопивши язика, ви ганяєте за цією спідницею. А тепер вона зникла. Щоб і ви не піддалися такій спокусі, оскільки тепер у нас немає заложниці, з вами попливе Джексон. Він стежитиме за курсом, і я даю вам добру пораду: не сваріться з Джексоном.

— Що, він теж носить чорний пояс?

— Можна сказати, що так, і як стрілець Джексон перебуває в чудовій формі. Крім того, я теж увесь цей час буду з вами. — Пінеро постукав пальцем по своїй портативній рації, що висіла в нього на плечі; Джексон мав такий самий прилад. «Але що зможе зробити Пінеро на відстані? — подумав Гундлах. — Залишиться тут сам, адже Джона від нього забрали. В його розпорядженні буде лише телефон а чи багато ця машина зможе йому допомогти — щойно показала практика».

— Ви просто мене переоцінюєте. Я не герой, ви це знаєте.

— Ви добрий пройдисвіт, але з нас досить ваших витівок. Наступного разу ми просто пошлемо вас до риб.

— Розмовляючи з вами, не заснеш, — сказав Гундлах. — Навіть важко повірити, що ви мені виявляєте таку довіру.

— Будьте розсудливим, і ми вас оцінимо… — Пінеро говорив тихо, довірчим тоном, намагаючись тримати себе в руках, але голос раз у раз його зраджував. — Отже, бувайте! До зустрічі на прес-конференції в Сан-Сальвадорі! — сказав він на прощання, фамільярно плеснувши Гундлаха по плечі.

За п'ять хвилин до третьої шкіпер віддав швартовий, і катер, похитуючись на хвилях, швидко понісся за відпливом. За поворотом річки зникло містечко Сан-Лоренсо, виглядала лише вежа церкви. Джексон витяг антену своєї портативної рації.

— Павук, я Риба, Павук, я Риба, я Риба, — почув Гундлах його бурмотіння й здивувався, чому ці типи при всій хитрості придумують собі такі безглузді кодові прізвиська. — Ми пропливаємо східний мис острова посеред річки, на карті острів не позначений…

— Чого ви повзете, мов черепахи? — почулось у відповідь. — Неодмінно хочете, щоб вас і ніч там застала?